Глава 4. Лайк — це влада

— Ну, кожному керівникові потрібно відчувати, що підлеглі його поважають і, навіть, побоюються, — чомусь я вирішила висловити загальноприйняту думку.

Не просто так, бо мала за своєю спиною вже майже забутий не надто довготривалий досвід власного керівництва, коли мене взагалі ніхто з підлеглих не слухався і не боявся. Гримати на людей мені аж ніяк не хотілося, а добитися ні від кого я нічого не могла, тому доводилося багато чого робити самотужки… 

Мені тоді так набридло, що я вирішила звільнитися і більше до цієї теми ніколи не повертатися. З того часу на усіх керівників, яким таки вдається якимось гіпнотичним чином впливати на людей, керуючи їхніми вчинками так, що їхнє підприємство чи установа, чи організація не розвалюється, а продовжує своє існування, дивлюся вже геть іншими очима — не без деякої часточки поваги і цікавості, як до усього іншопланетного. 

Тому й на шефа свого оце тепер теж так само — дивлюся, як на людину, а бачу трішки іншопланетянина. Може він відчуває?

— Ну, так, згоден. Деякі люди, як то кажуть, якщо не боятимуться, то й не поважатимуть. Але не всі. Наприклад, ти не така. Ти вже якщо когось побоюєшся, то його не поважатимеш точно. Я це давно помітив… — шеф говорив серйозно, без посмішки, дивуючи мене вже вкотре.  

«Боже! — подумала я. — Та невже по мені ось так одразу все видно?»

Шеф ніби прочитав мої думки:

— Хіба я не правий? — спитав він.

— Слухайте, Володимире Миколайовичу, а чого мені боятись? Я собаки скаженого можу боятись, аби не вкусив. А людина, якщо вона мій керівник, то що вона може мені зробити?

— Як що? Звільнити, насварити, позбавити премії, в решті решт…  — відповів шеф.

— Ну то й що з того? Звільнити — не продати у кріпацтво чи там до якогось гарему. А премії в мене й так ніколи не було. Точніше, може, іноді й була, та в нас тут така премія, що я її не помічала, — промовила я, ніби виправдовуючись.

— Ось тому на тебе й не можна впливати через страх, бо ти не боїшся звільнення.

— Боятися треба лише смерті і хвороб, — продовжувала я доносити до шефових вух свою філософію, яка, до речі, час від часу змінювала свою основну лінію в залежності від настрою. Я іноді теж боюся звільнення. Коли запізнююся з обідньої перерви. Щоразу добігаю і запитую у співробітників, чи мене вже часом не звільнили… 

— І тим не менше, це не означає, що я, як керівник, не потребую нормального людського поважного ставлення. Розумієш, про що я?

— Вам теж потрібен «лайк»? — весело запитала я.

— Так, уявіть собі, мені теж потрібен «лайк», — так само весело відповів мені мій директор, знову перейшовши на «ви», даючи зрозуміти таким чином, що пора вирулювати субординацію у її звичайне робоче русло і йти працювати на спільне благо нашої установи. 

Але я — людина, про яку іноді кажуть: «Тягнули за вуха — відірвали вуха, тягнули за хвіст — відірвали хвіст». Таке створіння. Він сам перший почав. Шеф. А я важко зупиняюся. 

— Тобто, ви хочете сказати, ніби люди що до епохи інтернету, що тепер, під час інтернету — завжди! — люди жили і живуть суто заради «лайків»?!

— Так. Саме так. «Лайк» — це влада, — знову несподівано, вже майже занурившись у свої директорські нескінченні папери, сказав шеф.

— Влада?! — вшаліло спитала я, не зрозумівши, до чого тут, взагалі, влада. 

Влада — це щось таке державне, підступне і невблаганне, владне, одним словом. З нашими лагідно-ласкавими «лайками», про які йшлося у розмові до цієї миті, це поняття навіть близько поруч не пробігало. Чого ж це раптом він так сказав? Я не могла не з'ясувати. 

Володимир Миколайович, відвівши погляд від своїх фінансових паперів, серйозно подивився на мене вище рівня своїх окулярів. Вигляд дещо загрозливий — я вже змінила свій статус в його очах, перетворившись із співрозмовниці в людину, котра заважає керівникові працювати. 

— Ну, влада. Не та влада, що державна чи судова, чи ще якась там. А звичайна, яку потребує кожен.

— Кожен? Ви ж щойно говорили про визнання…

— «Лайк» — це я володію — твоїм настроєм, твоєю прихильністю до мене, твоїм гарним настроєм — тобою! Розумієте? Тепер розумієте, чому ми живемо у найлегші для самоповаги часи?

— Але це ілюзорно.

— Наша пісня гарна, нова, починаєм її знову! — шеф розсміявся, зняв окуляри, які й так вже ледь трималися на кінчику його носа, і поклав їх на стіл поруч із паперами. Потім продовжив:

— Ну ми ж говорили про це на початку, що ілюзія — ілюзією, але, поки вона існує, немає нічого реальнішого.

— Так… Справді, говорили… Бо почуття, які відчуває людина — справжні… — дещо розгублено промовила я і, побажавши шефові гарного дня, пішла працювати.