Глава 3. Інтернет — наче сон

— Про що ви думаєте? — раптом на виході із директорського кабінету після наради, коли усі інші вже давно тихенько поспіхом вислизнули у справах, опинившись майже впритул, запитав мене шеф. — Дивлюся, ви якась чи то замріяна, чи засмучена… Але думки ваші аж ніяк не про роботу.

— Про людство, — чесно відповіла я і по здивуванню на обличчі керівника стало зрозуміло, що він мені не повірив. Та про всяк випадок чомусь таки спитав:

— І що саме?

— Як могло статися, що інтернет увійшов у наше повсякдення, замінивши собою розкіш живого спілкування? — відповіла я.

— Напевно так сталося тому що людина фактично більше ніде не може себе так вдало видавати за когось іншого, — ані на мить не розмірковуючи резюмував шеф.

— Дивно… — подумалося мені вголос.

— Що саме вам дивно? — знову спитав директор.

— Я з самого ранку про це думаю і не можу дійти жодного висновку, а ви одразу ж так легко відповіли. Це дивовижно… — з недовірою промовила я, розмірковуючи вже над іншим: чому це він такий упевнений?

— То, напевно, тому, що мене так само, як і вас,  колись дуже хвилювала ця тема. І шляхом тривалих і ретельних міркувань я дійшов висновку, що людина найвдаліше видає себе за когось іншого лише уві сні і в інтернеті. 

«Цікаве поєднання, — подумалося мені. — Майже крайнощі: стан спокою фактично зі втратою свідомості і стан збудження, пов’язаний з виходом на широкий загал».  А шеф продовжував:

— Там ти можеш бути будь-ким. Невдаха почувається справжнім королем, коли дозволяє собі страчувати й милувати, обмежувати спілкування і відновлювати його, ніби чарівною паличкою повертаючи померлих з того світу… Це неймовірні відчуття — почуватися богом! Від такого мало хто може відмовитись.

Обличчя шефа на мить стало мрійливим, але він швидко отямився і надалі вже говорив цілком серйозно:

— Я маю на увазі людей, не надто самодостатніх у реальному житті. Ви ж подивіться, хто наповнює віртуальний простір: самотні жінки, чиї занадто яскраві усмішки наполегливо і нещиро з дня на день доводять натовпу, що вони — найщасливіші у світі. Далі йде низка родинних вітань. Матуся вітає сина з десятиліттям. У мережі! А син сидить біля неї поруч. В реалі. Що це? Вона хоче цілому світу показати, що вона хороша матуся? Чи що вона любить сина?

— Може вона таким чином хоче зробити подарунок синові. Може, йому приємно, що матуся вітає його на цілий світ? — намагаюся виправдати подібні вчинки усіх на світі матусь. 

— Можливо. Я коли дуже-дуже почуваюся винним перед своєю дружиною, мені теж хочеться видертися на дерево і гукати звідтіля: «Я кохаю тебе!», щоб їй було приємно і вона знала, що всі це чують. Розумієте, про що я? — директор дивився на мене і я зловила себе на думці, що під час цієї випадкової розмови я зовсім забула, що він мій шеф. Ми говорили, як друзі… Схаменувшись, я раптом трохи зніяковіла. Але вже якось потрібно було триматись далі під час бесіди, тему якоі жодним чином не назвеш діловою.  І я продовжила.

— Тобто, ви вважаєте, що це все — від почуття провини?

— Ну… Я вважаю, що все-таки у кожній демонстрації є щось трішки хворобливе, людина таким чином хоче полегшити щось болісне, їй вкрай необхідно продекларувати оточуючим, що ось, бачите, усе в мене так і так, а, не дай-то, боже, так, як ви осьо щойно собі подумали. Хоча, може, ви й гадки не мали, що так потрібно думати… Але демонстратор — і в цьому його біда! — гадки не має, що ви й не думали таке думати, як він собі понавидумував… — шеф говорив, посміхаючись. — Такі ото справи… Це наше велике щастя, що ми маємо інтернет, — знову неочікувано резюмував мій шановний директор.

— Щастя? Та хіба ж це щастя? Це ж усе суцільна уява! Вигадка! Казка! Гра! Це така гра! — несамовито сперечалася я, геть забувши про будь-які натяки на субординацію.

— Так. Уява. Ви праві. Вигадка, казка, гра. Але відчуття справжні. Ілюзія. Але ж поки вона існує — немає нічого реальнішого! В цьому житті почуття — це єдине, що має сенс. Люди вчепилися в той інтернет, як за останню волосину, аби відчути себе красивими, сильними, багатими, розумними, чогось вартуючими, комусь потрібними. Вони самі собі цікаві, коли їх хтось підтримає, хтось зрозуміє чи, навпаки, насварить… Вони потім мають чим перейматись, і переймання ці справжні.

— Все одно. Хоч і справжні. Та щось тут не те! — ніяк не могла я вгамуватись, пригадавши вранішню розмову сусідки Марічки з кумою попід вікнами п'ятиповерхівки. — Ось до прикладу, сьогодні вранці дві тітоньки під нашим будинком ледь не посварилися в реалі через те що котрась із них не вподобала у мережі світлини іншої! Переймання справжні. Так. Але ж — не ті!

— Чому — не ті? — здивовано спитав шеф і на його обличчі з'явилася дещо втомлена від необхідності починати все з самого початку знову пояснювати посмішка. — Нормальні переймання. Звичайні!

Він трохи задумався і продовжив:

— Вона щось там собі демонструє, а тут, бач, рідна кума не вподобала! Та хто її після цього поважатиме? Вона й сама себе, певно, не проважатиме! Що тобі не зрозуміло? — шеф перейшов на «ти» і це додало розталій субординаціі фіксованоі упевненості. 

«Ура! — подумала я. — Все нормально, значить!»

— Але чому б це раптом мій настрій має залежати від того, чи вподобав мене хтось там у мережі? Я, справді, не розумію, — намагалася я завершити своє чомусь таке вкрай мені важливе дослідження.