Глава 1. Де твій лайк?

— Марічко! Марі-і-ічко!!! — гукав хтось голосом доволі літньої жінки під вікнами нашої п'ятиповерхівки, що їх у народі називають хрущобами і кажуть, начебто тут можуть жити тільки одні наркомани, бо усі нормальні люди живуть у своїх власних хатах. А я тут живу і не знаю жодного сусіда, котрого можна би було назвати наркоманом. Люди як люди… Гукають одне одного попід вікнами осьо. З самого ранку.

— Марічко! Ти чого мене не лайкаєш, писся твоя душа? У мене онука такий файний, я його нафоткала, а ти не лайкаєш! Чи не хворась? Ге? — продовжував голос розмовляти сам із собою під мовчазне роздратування пробуджених мешканців на ім'я «не Марічка».

— Та що ти гойкаєш, в би тя не знаву ко вкусив?! Не малам адека часу у інтирнеті сидіти! Онукам твого учора виділа. Файний хлоп! Мудряковатий мало — ужек із телефоном тотим, що пальцьом у нему треба дівати, бавитися знає… Перше лем сидіти ся навчив, а ужек знає пальці дівати! Розумний буде дітвак. А ци знає ходити у горщик? — відгукнувся, нарешті, інший жіночий так само літній голос звідкілясь ізгори.

— Ніт. Іще не ходит… — нерадісно відповів голос перший.

— Но та я се не розумівуся нич типерка у сих дітьох! Тото ще ся лем уродило — ужек такой нраз знає, ди треба пальцьом дівати! Я тото там нич ся не розуміву…  А оно малоє, ги прищ, а хоть што там си найде. Лем горщик не знає найти, коли му треба… У памперс надудлить і дубрі му — гутта би їм синя приснилася із тима памперсами! Нич ся не ганьблять! — войовниче налаштований голос другий переміг у войовничості налаштування голоса першого і той зніяковів. А голос другий раптом розчулився:

— То що тти треба там пролайкати? Де втото?

— Тадь там — на моюй сторінці. Ти пак може будеш мати час… То не довго. Бо сусіди думавуть, ош ми ся із тобов гет повадили. Ушиткі полайкали, лем ти ся морозиш… — знову ожив голос перший.

— Но туй тя маєш із килявов каріков! Я іще й тото типерка маву за тобов пантрувати — у фесшбукови?!! Мене учора ушидкі сусіди виділи! Ушидкі! Як я із твоім онучиком щебетала, за писочок його тирмала, абих на ня попобзирав, бо усе лем у тот телефон свуй позирать та пальченятами своїми туди дівать… Та то йум мало, видав, ци що? — стурбовано промовляв голос, що належав Марічці.

— Видав, мало, кумонько… Ми із тобов ся цімоборуєме тулько років ужек, що мусиме тримати сю лінію по усіх фронтах: і наживо, і у інтирниті… — знову нерадісно, але упевнено і дещо самовіддано, немовби приречено, відповідав голос перший.

— Тьфу, гутта би їм синя, із їхнім інтирнетом! Мара би їх ухопила! Одколи сись інтирнет появився? Жилисьме майдавно без него. Файно боло. А типерка що ся стало із народом? Нич лем у тому тирнеті сидят. Ни кіна їм не гія, ни радіва, як тото боло колись… — бідкалася Марічка.

— Йооой! Тадь і не кажи! — підтримувала її кума. — Гет ся ізпаскудив світ. Они тото спіціяльно ушидко придумувуют, абихся люди гет перестали єдно з другим ся видіти! Ці видиш, ош што ся творит? Холеру якусь на нас наслали… Ковід, кажут, сидіть дома… Ще декотрийсь челядин бих і хотів на улицю уйти… Ай де! І того заперли у хаті, абих не лимбав межи людьми. 

— Но… Так-так, кумонько. Правду кажеш. І діти у них такі ся родят. Ганьбилибисся! Нич не знавуть. На вулицю не виходят, у памперсах сидят із телефонами. То ще муй дідо, прощений би бов, казали, коли ще лем почали у хижах тувалети класти, ош із того діла не буде! Ганьба-стид — до вітру у хижу ходити! Научилися у хижі, теперка ужек ще й тото лінувуться робити. Тепер їм треба памперси. Тьфу! Нич ся не ганьблять!

— Но… Колись усьо боло майинак. Колись кидь сусіда ся не любив, то нянко муй брали вила і йшли бесідовати. Із вилами! У очі позирали єден другому! У очі!!! А типерка що? Типерка ушидкі у інтирнет позиравуть…

— Так-так… — підтримувала Марічка свою куму, а потім додала:

— Но, кумочко, мушу бічи. Пак прийдеш, укажеш ми, де вто я тебе маву пролайкати. Бо типерка уже не маву час. Мушу бічи! 

— Дубрі, дубрі, Марічко! Біжи, золота. Ми із тобов мусиме ся розуміти.