-1-

Вона непомітно вислизнула із зали засідань, подалі від цього свята та веселощів, бо ж вони вже були не для неї. Головне тільки, щоб ніхто не помітив, що вона втекла. Вона озирнулася на зачинені двері зали, за якими лунали веселий гомін та сміх. Можна було й не старатися – усі все одно були зайняті привітаннями старого нового очільника. Подумки вона теж привітала його. За ці кілька тижнів їм вдалося багато зробити разом, незважаючи на те, що їх регулярно намагалися зіштовхнути лобами, і вона щиро сподівалася, що він продовжить розпочате нею.

Її кроки лунко лунали в порожнечі темних коридорів. Взимку темніло рано, і вона постійно просила чергових увімкнути світло в коридорах. Іноді вони, як сьогодні, забували про це. А може, просто разом із усіма сиділи в залі і чекали на рішення щодо її звільнення та поновлення на посаді колишнього голови. Вона ж знала про це рішення заздалегідь. Більше того – вона сама його запропонувала та відстоювала у вищих колах. Його відсторонення було тимчасовим на час перевірки, і вона знала, яким буде її результат. Усі підозри були безпідставними, і тепер конкурентам залишається лише гризти лікті. Він повернеться на посаду, яку заслуговує. А її термін закінчився. Їй було відведено три місяці. Вона протрималася чотири. Вона обіцяла, що піде, і тепер вона йде. Іде, передавши усі справи у надійні руки. Повернувши усі справи у надійні руки.

Ось і її кабінет… Точніше, вже колишній її кабінет. Потягнувши на себе двері, вона зайшла до приймальні. Секретаря не було. Швидше за все, вона теж у залі... Отже, треба поквапитися, поки не прибігли. Їй не хотілося зараз ні з ким розмовляти, вислуховувати фальшиві зізнання, привітання та співчуття. Нічому було співчувати. Вона не хотіла залишатися на цій посаді і сказала про це у перший же день своєї роботи. Її призначення – тимчасове. Управління – це не до неї. Влада – теж. Якби хтось знав, якою ціною їй дісталися ці чотири місяці…

Якби не Олена та Анна, її заступники, яких вона «успадкувала» на додачу до посади, вона б збожеволіла. Але вони її витягли. Вона всміхнулася, згадавши їхню першу зустріч у цьому ж кабінеті. Підозрілі погляди на її джинси, сірий светр, повну відсутність макіяжу та заплетене світле волосся, сумнів, холодні фрази та презирливі усмішки. Не такою, мабуть, їм уявлялася їхня нова очільниця. Вони думали, що вона буде корчити з себе лялю та великого махінатора, та не на ту напали. Вона тоді просто пояснила дівчатам, хто вона і чому опинилася у цьому кріслі. Подіяло. Ні, вона не переклала на них свої повноваження, хоча могла б. Але вона попросила в них одного – підтримати її та дати чарівного (або не дуже) пенделя, якщо щось робитиме не так. А вже за тиждень вона відчула, що її прийняли та зрозуміли… І навіть звикли до її джинсів та светрів, до яких, однак, все ж додався «пінджак», який вже декілька років висів у її шафі. Все ж діловий стиль – то не про неї…

Кабінет зустрів її привітною тишею та ароматом ялинкових гілочок, які вона вранці придбала на ялинковому базарі дорогою на роботу. Хоча їй було виділено службову машину, та вона користувалася нею лише під час виїздів та відряджень. А на роботу можна і пішки дійти. Змерзнути, зігрітися кавою, сфотографувати площу та парк, увірватися до теплого кабінету... Вдень тут зазвичай бувало людно, адже вона часто проводила наради, збори та зустрічі.

А ввечері все затихало, і вона мала час, щоб усе зрозуміти, побачити, проаналізувати, і прийняти рішення. Вона досі пам'ятала, як у перші дні після призначення буквально ночувала у цьому кабінеті, доки її не виявила Олена, яка поверталася додому з якихось урочистостей та помітила світло у вікнах адмінбудівлі. Отримавши втик від свого заступника, вона, тим не менше, не перестала затримуватися на роботі. Вона мала лічені дні, якщо не сказати – години, щоб втягнутися в роботу, від якої вона була дуже далека. У роботу, про яку вона нічого не знала.

У неї вийшло. Люди просили її не йти. Навіть ті, хто змішав її з брудом спочатку, тепер, зчепивши зуби, визнавали – їй вдалося зробити неможливе. Її називали народною улюбленицею, і саме ця любов простих людей давала їй сили рухатися далі і не збожеволіти на посаді, яка стала її прокляттям. Вона ніколи не прагнула до владних чи керівних посад, і коли її кандидатуру висунули на конкурс, вона лише посміялася, не вірячи, що зможе пройти. Вона пройшла. Вона не вірила, що в неї вийде керувати. В неї вийшло. Їй пророкували велике майбутнє в політиці. Вона ж мріяла швидше з цієї політики втекти. 

Вона повільно пройшла до столу і поклала на гладку поверхню ключі від кабінету. Поруч лежав акуратний стос документів - звіт про її роботу і все, що може знадобитися новому очільнику. Вона оглянула кабінет, повільно затримуючи погляд на кожній деталі. Цей кабінет став її домом. Їй було шкода розлучатися з ним. Занадто багато спогадів було з ним пов'язано. Приємних і не дуже…

Вона поспіхом зробила крок до дверей, на ходу одягаючи і застібаючи пальто. Підхопивши сумку, вона востаннє озирнулася на цей кабінет, який уже не належав їй.

- Дякую… - зірвалося з її губ. Кому і за що вона дякувала, вона й сама не знала. Зачинивши двері кабінету, вона поспіхом вийшла в коридор. Вдалині лунали голоси, що наближалися. Вона швидким кроком попрямувала у протилежний бік, до сходів. Легкий стукіт її підборів пролунав під склепіннями коридору і затих на сходах.

Біля входу звично дрімав охоронець. Побачивши її, він стрепенувся і підхопився. Вона посміхнулася і простягла йому руку.

- Дякую вам за вашу роботу, за пильність, - у її очах промайнули сміхотливі іскри. Коли вона у перший після призначення день прийшла на роботу, охоронець її не впустив, вирішивши, що вона одна з журналістів, ласих на компромат. Непорозуміння швидко прояснилося, а вони з охоронцем невдовзі потоваришували. Як і багатьма у цьому новому для неї колективі. Вона не ділила людей на посади та звання. Вона віталася з прибиральницями, привітно посміхалася охоронцям, завжди була ввічлива з секретарями, і знала всіх на ім'я. Це було перше, що вона зробила на цій посаді – вивчила імена тих, з ким їй тепер доведеться працювати. Хтось скаже – нащо, це ж лише десятки тимчасових підлеглих та службовий персонал. Але для неї це, перш за все, були люди…