Розділ 20

Михайлов повідомив, що вони звільнили місто від людей Фелікса.

— Місто знову під контролем вигнанця-президента! — повідомив Михайлов, а потім додав: — Потрібно відбудовувати державу.

— Юрію Васильовичу, це Богдан Титаренко, майор розвідки спецпідрозділу «Бета».

Всі переглянулися. Ніхто навіть і подумати не міг, що цей чоловік у минулому військовий.

— Богдане, я радий, що ви живі.

— Нам потрібна повітряна підтримка. Координати цілі простежите по маяку. Без вашої підтримки ми приречені. Для вас ще одна новина, не дуже приємна.

Богдан перевів погляд на Артура.

— Президенте, це Артур Карнаєв. Полковник Рачинський мертвий! — Артур перевів подих, а потім продовжив говорити: — У нас прототип вірусу. Фелікс планував його продати іранцям. Ви повинні зв’язатися з владою Ірану. Тепер ваш вихід.

— Я зрозумів вас…

Зв’язок обірвався.

— Ви не говорили, що ви з розвідки! — невдоволено промовив Артур.

— Я просто не довіряв вам.

— Що зараз змінилося?

— Все змінилося. Майоре, тепер це наша спільна справа.

Артур вийшов із будинку. Його думки перервала Влада.

— Красеню, над чим так задумався?

— Коли побачив тебе, то вже ні про що не можу думати.

Дівчина засміялась.

— Ой, лишенько. Мене такими лестощами не проведеш, — Влада обійняла його за шию.

— Я спробую.

Артур міцно обійняв Владу та поцілував. Вона відповіла на його поцілунок та прикусила йому губу.

— Завтра все вирішиться! — Артур ще міцніше обійняв Владу. — Я не хочу, щоб із тобою щось трапилось.

— Артуре, — дівчина подивилась йому в очі, — я також не хочу, щоб із тобою щось трапилось. Я також хвилююся за Вадима, за твоїх товаришів, за цих нещасних людей, які змушені були втекти та ховатися в лісі.

— Я зрозумів, що ти не відступиш.

— Ні, не відступлю.

Богдан із товаришами, як й обіцяв, помістили маячок на відбудованій лабораторії. Якщо буде так, як обіцяв Михайлов, вони з повітря її знищать.

— Вадиме, ти єдиний залишився самим рідним та дорогим для Влади. Я хочу, щоб ти не йшов із нами. Я хочу, щоб ти залишався з нею...

— Прикривав їй тил? Не хвилюйся, Артуре, я саме так і зроблю, — відповів Вадим.

— Дякую за розуміння.

— Я це роблю заради племінниці, й твоє повернення в її життя мені не дуже подобається, але вона кохає тебе, і з цим я мушу змиритися.

Вони чекали.

Запала тиша.

Нічна тиша, яка заповнювала все собою.

Це гнітило.

Прибічники Фелікса в будь-який момент могли приїхати на захід, адже точно ніхто не знав, на коли Фелікс домовився про зустріч з іранцями. Тоді все буде скінчено. Руйнації, які будуть спричинені божевільним людьми, знищать все й усі мрії та плани на майбутнє.

Чекали й люди в столиці. З бази «Кайрон 23» вилетіти винищувачі та штурмовики. Воєнні пілоти повернулися до своєї роботи.

Богдан віддав Владі нову снайперську гвинтівку з нічним снайперським прицілом зі словами, що вона добре служила минулому власнику. Вони роками збирали зброю та припаси. Нарешті настав той час, коли потрібно використати її.

Лабораторія на заході була атакована вночі. З першим променем світла штурмовики та винищувачі зруйнували останні надії людей Фелікса. Богдан вивів полонених, а лікарі надавали медичну допомогу.

Все ніби завмерло. Вранішній туман окутав ліс. Були чути крики людей, плач жінок та поранених. Між цими людьми Влада шукала його. Її серце стислося від думки, що він міг загинути. Серед завалу від вибухів Влада знайшла Артура. Вона доторкнулася до його шиї, щоб перевірити пульс.

— Допоможіть! — крикнула дівчина.

Влада підняла очі до неба. Над нею пролетіли гелікоптери.

— Владо, Владо. Ти жива!

Дівчина оглянулася: до неї біг Вадим. Він присів біля неї й міцно обійняв.

— Він…

— Живий. Вадиме, він живий.

Влада обережно підняла його голову.

***

Влада прокинулася від яскравого променю світла, яке стрімко увірвалося в кімнату. Вона примружила очі, повернулася на інший бік і хотіла вдати, що нічого не пам’ятає, але так неможливо було. Вона все добре пам’ятала. На жаль, ці спогади будуть жити з нею постійно, вони стали її частиною. Вона дала собі слово, що останній раз взяла зброю в руки.

«Я втомилася так жити! — думала про себе Влада. — Втомилася втрачати дорогих мені людей, втомилася втрачати себе».