Розділ 18

Вони вже йшли декілька годин лісом. Втомлені, поранені шукали хоча б якийсь притулок. Зв’язку не було, й тому не могли повідомити про своє місцеперебування. Всього разом із Владою та Вадимом їх залишилося лише десятеро.

Всі мовчали.

Полковник віддав своє життя заради їхнього порятунку, а старшим по званню був Артур. Він не показував своїх емоцій, адже намагався вивести тепер його людей, товаришів, побратимів у безпечне місце. Тим більше його кохана жінка була поряд. Час від часу озираючись, поглядав на неї. Вона трималась мужньо. Деякі з товаришів, помітивши ці погляди, усміхалися.

— Кохання, ніби жінка. Гарна й водночас може бути вбивчою, — підійшовши до Артура, промовив Тимур.

Артур зиркнув на Владу й усміхнувся.

— Тепер зрозуміло, друже, хто забрав твоє серце, — продовжив говорити Тимур.

Позаду спецпідрозділу йшла Влада та Вадим. Серед завалів дівчина віднайшла снайперську гвинтівку, а Вадим своєю чергою — автомат. Вони йшли й тихо розмовляли між собою, як раптом зупинилися. Артур подав знак, всі притихли та лягли на землю. Влада тихо підійшла до Артура. Поглянувши в оптичний приціл, повідомила, що їм назустріч йдуть люди з військовою зброєю.

— Це люди Фелікса, — тихо сказала Влада. — Тільки у них така уніформа. Я помітила це, перебуваючи ще в поїзді.

Артур дав наказ. Вони тихо розійшлися по різним напрямкам.

— Я вас прикрию,  — сказала Влада.

Владислава тихо пересувалась й, знайшовши місце з гарним оглядом, подивилася в оптику. Дівчина сконцентруватися та терпляче чекала, доки військові по-одному взяли в коло людей Фелікса. Розуміла, що її помилка може коштувати дуже дорого. Затамувавши подих, зробила перший вистріл, а потім, виконавши дуплети, вразила рухому ціль.

Розпочалася стрілянина. Дівчина швидко збігла донизу, але була збита з ніг. Знову пролунали постріли. Влада впала, закриваючись руками. Перекотилася на спину й помітила, що поряд впав чоловік, який цілився в неї.

— Я вирішив тобі допомогти, — сказав Вадим.

— Дякую! — подавши руку дядьку, сказала.

Дівчина, присівши на одне коліно, подивилась в оптику й помітила біля Артура бійця, тому не вагаючись вистрелила та перевела приціл на інших. Щоб заспокоїтися, подумала:

«Я кохала так, як не кохала будь-яка інша людина у світі. Взаємно, щиро та пристрасно. Кохання — це те почуття, яке окрилює нас, яке дає відчуття свободи та блаженства, але з ним потрібно дуже обережно, адже кохання може бути й отрутою, яка погубить. Тому потрібно кохати, вірити в кохання, але не віддаватися йому повністю, залишаючи вихід відкритим. Я цей вихід для себе закрила».

Ще один постріл.

Ціль ліквідована.

Влада спустилась до чоловіків.

— Потрібно вшиватися звідси. Ми так довго не протримаємось! — промовив молодий юнак Сашко.

— Скоро настануть сутінки! — сказав Вадим. — Ходімо!

Артур підійшов до Влади та обійняв її.

— Хей, зараз не час відставати від нас! — крикнув Вадим.

Влада та Артур переглянулися.

— Вадим має рацію, — промовив Артур. — Я думаю, він не радий тому, що я знову появився у твоєму житті.

— Можливо, ти дійсно маєш рацію, але мої почуття до тебе це не змінить! — спокійно сказала дівчина та, наздогнавши Вадима, обійняла дядька за плечі.

Влада допомогла декільком чоловікам перев’язати рани. Лише один юнак на ім’я Сашко запитав у неї відверто, чи було їй колись страшно?

— Страх швидко проходить! — сказала Влада. — Я не боялась бути вбитою, тому що вірила в те, що я найкраща, навіть якщо це було не так. Я не боялась самотності, хоча відчувала її кожну хвилину, кожний день, тому що надіялась та вірила, що мої рідні й близькі люди не будуть ніколи самотніми. Ця віра давала мені сили. Кохання давало мені сили. Навіть моя жорстокість цілком не змогла покорити мене.