Розділ 12

— Вадиме, де твоя племінниця? — переходячи на крик, емоційно мовила Поліна.

— Я не знаю!

— Як, як ти не знаєш? — збуджено сказала жінка. — Влада зникла, хтозна, що з нею, а він не знає. Як так можна, Вадиме? Ти повинен знайти її!

Романов нарешті підняв очі на Поліну. Він і справді не знав, де його племінниця. Найбільше його хвилювало не те, що його дівчинка зникла, — він знав, що з нею все добре, адже інакше й бути не може. На даний час його тривожило напад на містечко, яке розграбували, знищили, а тих, хто знаходився там, забрали в полон.

— Ті свині обіцяли нам перемир’я, — вскочивши з місця, розлючено мовив Вадим, — а самі розбомбили наше житло. Вони забрали стариків, жінок та дітей. Їм байдуже на все та на всіх… ну, звичайно, крім себе. От скажи мені, Поліно, як після цього можна довіряти людям?

— Довіра — це головна чеснота людей, але, на превеликий жаль, ми втратили всю гідність, розсуд і скоро втратимо і душу.

До кімнати увійшов чоловік. Вадим озирнувся, щоб подивитися, хто зайшов, й не повірив очам, адже перед ним стояв колишній президент держави — Михайлов Юрій Васильович.

— Я бачу, ти не чекав мене побачити? Шандоре! — із усмішкою промовив чоловік.

— Шандор? Тепер мене так ніхто не називає.

Все, що раніше було сказане Поліною Владі про Шандора, було лише відводом очей. Поліна та Вадим придумали цю брехню заради того, щоб дівчина розшукувала примару, якою насправді був її дядько. Але все повернулося не так, як вони хотіли. Новина про Шандора не зацікавила Владу, й вона зникла в невідомому напрямі. Вадим не міг зрозуміти, коли він оступився, де помилився. Ця брехня племінниці може дорого йому коштувати. Він знав, що Влада замислила якесь діло, а він просто не хотів, щоб дівчина знову ризикувала своїм життям, але не оцінив її. Зважитись на цей обман було важко, але, все обдумуючи, він розумів, що другого вибору не має. Нехай буде краще так, ніж Влада візьметься за стару справу.

Юрій Васильович та Вадим залишилися наодинці. Чоловік навіть і не чекав знову побачити колишнього президента, адже всі думали, що він загинув у засланні, але, як виявилося, він живий...

— Отже, Поліна все знала?

— Звичайно! — наливаючи віскі, спокійним тоном промовив Юрій Васильович та передав склянку з напоєм Вадиму. — Мої люди зв’язалися з нею, й вона допомогла мені потрапити в місто. Я чув, — чоловік подав стакан із напоєм, — що твоя племінниця зникла?

Вадим одним махом випив віскі й нічого не відповів.

— А тепер перейдемо до діла! — приказним голосом промовив чоловік. Вадим із-під лоба незадоволено подивився на нього. Юрій Васильович удав, що не помітив таку реакцію на його слова й незворушним тоном продовжив говорити: — Твій батько, Владислав Романов, працював на базі «Кайрон 23». Ця база була складом для балістичних ракет типу PC-16, PC-22 та декількох нових ракет, а також на базі знаходяться боєголовки та стратегічні бомбардувальники з крилатими ракетами, транспортні літаки, військово-транспортні літаки, танки, десантні кораблі типу «Зубр», бронетранспортери та інші боєголовки, а головне, ракетне паливо та вірус. Це підземне місто, яке простягається на захід тунелями. Саме небезпечне місце на базі — це лабораторія, в якій проводилися експерименти з вірусом. Всі науковці та люди, які були причетні до побудови бази, знищені.

— Вірус? — Вадим ніби зрозумів, до чого веде розмову Юрій Васильович. — Що за вірус?

— Твій батько випробовував вірус на собі, й результати спочатку були похвальними. Як потім стало відомо, твоя сестра стала носієм цього вірусу. Твій батько звернувся до мене за допомогою, тому що не хотів, щоб вас забрали від нього. Я згорнув ці експерименти та назавжди закрив цей клятий вірус на базі.

— Якщо моя сестра була носієм вірусу, тоді Влада також може бути інфікована.

— Шандоре, я розумію, що ти здивований почутим, але дозволь продовжити говорити далі. — Вадим схилив голову. Він розумів, якщо хтось дізнається правду про Владу, то їй не уникнути лабораторій, дослідів, й це надзвичайно налякало його.

Чоловік підняв голову й попрохав розповідати далі.

— Коли розпочався розкол у державі, всіх моїх послідовників, товаришів, однопартійців було розстріляно, а мене відіслали в заслання. Твого батька було вбито, тому що він перший повстав проти загарбників. Його вбили, й разом із ним розправилися зі вченими та їхніми родинами, але ти залишився живий разом із племінницею. Мені дуже важко тобі все розповідати, але тепер настав час. Із загибеллю твого батька відомості про «Кайрон 23» й про лабораторію були втрачені.

— Що зараз змінилося? — нахмурився Вадим. — Невже хтось дізнався, що база дійсно існує?

— Так! У місто б не викликали підрозділ Альфа й не знищили б ваше містечко. Погодься зі мною, що ви їм були не противниками. Для них боротьба з вами була просто розвагою.

— Ви знаєте людину, яка стоїть за всім цим? І, чи знає хтось про Владу?

— Можливо, й знають, — стиснув плечима. — Ти повинен розшукати Владу, доки її не знайшли вони. Вірус вплинув на твою племінницю зовсім по-іншому. Вона залишилася жити.

— Вони! Хто це «вони»? — викрикнув Вадим, але Юрія Васильовича навіть слід простиг. — От дідько! Господи, що ж це твориться? — зі злості перевернув стіл.