Розділ 11

«Почуття безсильності!

Самотність, страх…

Я ніби загнана в клітку власної помсти, невіри, розчарованості. Я забула, що таке світло, тому що навіть зранку не відчуваю себе щасливою, коли світить сонце. Для мене весь час ніч, і я не знаю, чи в моїй душі настане світанок, чи я зможу насолоджуватися ним? Я більше не відчуваю, як стукає власне серце, й не знаю, чи зможу колись знову відчути себе коханою й кохати! Ніхто не знає, що в мене в серці. Ніхто навіть і не здогадується, яка я самотня. Жодна людина не бачить моїх сліз. Але прийшов час зізнатися…

Ти єдине моє сонце, яке може зігріти мене. Ти єдине моє кохання, без якого я живу весь цей час у темряві. Вірю, що настане той день, коли ми знову будемо разом».

Саме ці слова Влада записала в дорогій їй книжці. Вона знала, що посилка вчасно прийде до адресата з листом подяки, а та людина своєю чергою передасть книгу потрібному чоловіку.

Вже пройшло декілька днів з того часу, як Влада завітала до Поліни. Жінка почала хвилюватися, адже від дівчини не було жодних новин, і ніхто не знав, куди вона зникла. Де тільки журналістка не шукала її, але все було марно. Вона безслідно зникла, і це ще більше хвилювало Поліну.

Одного разу секретарка принесла посилку, адресовану Поліні. Жінка здивувалася, адже не чекала ні від кого новин. Це була не велика за розміром коробка, але в якій могла вміститися й бомба. Поглянувши на посилку, жінка не побачила адресу відправника, отже, їй хтось це підкинув. Увірившись, що всередині ніщо не цокає, вона, взявши повітря повні груди, почала розпаковувати коробку. Тільки тоді, коли вона побачила, що всередині лежить якась книга та лист, з полегшенням видихнула. Відкривши лист, вона не повірила своїм очам. Ось, що було в ньому:

«Дорога й люба Поліно!

Вибач, що я колись до тебе недоброзичливо відносилася — це вже в минулому, повір мені. Ти мені відкрила очі на деякий стан речей. Я була затьмарена своїм лихом у минулому і помстою. Я весь час винила владну верхівку в тому, що зі мною трапилося, й не хотіла бачити, що людям, за яких ми боролися та намагалися їх звільнити, і так добре живеться. Вони змогли звикнути до нового життя, а я ні! І це тільки моя вина. Я повинна багато чого переосмислити та знайти відповіді на свої питання. Але це не значить, що я просто так здамся. Ті, хто завинив, обов’язково будуть знайдені й покарані. Я перед багатьма завинила, а головне, я провинилася перед собою. І ще одне прохання: передай, будь ласка, цю книгу одній людині, ти знаєш кому. Він все зрозуміє. Надіюсь, до скорої зустрічі.

Дякую!»

Після прочитаного Поліна присіла в крісло й декілька хвилин не могла прийти до тями. Вона наскільки була розчулена написаним, що з її очей потекли сльози. Жінка розуміла, кому потрібно передати цю книгу, ще вона знала, що Влада щось затіяла, й це не могло не хвилювати її.

— Вона шукає прощення у самої себе, вона заплуталася, — тихо промовила Поліна. — Я щиро надіюся, що ти знайдеш свій шлях, дівчинко!

З цими словами Поліна поклала книгу в сумочку та швидко вийшла з кабінету. Тепер вона знала, як потрібно діяти, й тільки одна людина зможе врятувати Владу та повернути їй віру.

На годиннику була майже дванадцята. Попри комендантський час, жінка змогла вийти зі свого будинку. Почекавши ще декілька хвилин, побачила, як до її під’їзду під’їхав чорний джип. У машині сидів Артур Карнаєв.

— Ти хотіла зі мною зустрітися? — спитав чоловік, як тільки Поліна сіла в машину.

— По-перше, юначе, привіт! — повернувшись до Артура, суворо промовила журналістка.

— А по-друге?

— А по-друге, у мене дійсно є до тебе важлива розмова, й мова буде йти про нашу спільну знайому. І не смій, — жінка пригрозила пальцем, — не вислухати мене!

Артур нічого не відповів, а тільки здивовано подивився на жінку. Поліна вирішила не втрачати часу та розповіла йому про недавню розмову з Владою й про свої підозри про подальші її дії. Розгнівавшись, Артур вдарив руками по керму й додав:

— Я так і знав, що це дівчисько щось задумало. Як вона не розуміє, що це небезпечно!

— До твого відома, вона вже давно не дівчисько! — спостерігаючи, як хвилюється Карнаєв, жінка всміхнулась. — І, наскільки я пам’ятаю, саме це дівчисько ти колись шалено кохав. Артуре, — додала жінка взявши його за руку, — вона зовсім стала іншою. Вона змінилася, стала небезпечною, суровою, і в той таки час більш вразливою. Я знаю, що ти не хотів образити, коли назвав її дівчиськом, адже для тебе вона залишилася тим милим янголом із чарівними каро-зеленими очима. Їй потрібна твоя допомога, тому що тоді вона не передала б тобі цю книгу.

Поліна витягнула з сумки книжку й поклала її на сидіння перед тим, як вийти з машини.

— Подумай над моїми словами, — перед тим, як зачинити за собою дверцята машини, сказала.

Приїхавши на нове, тимчасове місце проживання, Артур поклав передану для нього книгу на стіл. Він навіть не хотів відкрити її, тому що вважав, що з минулим покінчено. Артур помилявся з таким висновком, так же само, як колись помилилася й Влада.

Він намагався лише захистити її. Він придушив у собі кохання до неї, хоча вона була для нього єдиною у світі рідною душею, тому що Артур виріс на вулиці. Все, що він знав, — це жорстокість, розпач і ненависть. Якщо людина проявить слабкість, то буде розплачуватися за свої помилки. Він не знав, хто його батьки, його виховала вулиця, він був простолюдином, грабіжником, й це тривало до тих пір, поки він не зустрів Владу. На той час їй було лише п’ятнадцять років, а йому вісімнадцять. Вони були в чомусь схожі, й, можливо, саме їхні життєві обставини змусили довіритися одне одному. Він її розумів, оберігав, й лише тоді, коли їй виповнилося дев’ятнадцять років, зміг зізнатися у своїх почуттях. На його подив, вона відповіла йому взаємністю. Він бачив, як із незахищеної дівчинки виростає смілива молода жінка. Артур помічав, що з кожним роком її краса ставала такою небезпечною й чистою, як і вона. В пам’яті закарбувалися її великі каро-зелені очі, які наповнені невіданою глибиною, чарівна, мила посмішка, чорне, густе та довге волосся.