Розділ 10

Інколи приходить той час, коли людина розуміє, що вона вже не керує обставинами, які склалися. В такі важкі хвилини вона може стати звіром, який загнаний у клітку, й не відомо, цю клітку колись відкриють чи ні. Що тоді робити людині? Як потрібно себе поводити, щоб не опинитися в такому не вигідному для неї становищі?

Коли твої надії руйнуються й здається, що весь світ проти тебе, що ти не можеш знайти потрібного порятунку з темряви і весь час ходиш в лабіринті, в якому не має ні кінця ні краю. В такому випадку інколи здається, що весь світ становиться чужим, що саме він ніби клітка, той самий лабіринт, і ти весь час потрапляєш на одне й те ж саме місце…

Влада вирішила навідатися до знайомої журналістки Поліни Зорич. Вона все й про всіх знала! Їй довіряли та обожнювали. Саме через цю тендітну рудоволосу жінку владна верхівка передавала своє повідомлення до народу. Саме з її допомогою декілька невідомих для народу людей стали панівною верхівкою. В їхній грі вона стала прислужницею, хоча сама цього не бажала. Вони скинули з поста президента й почали самі керувати країною. Скільки цих людей і як їх звати — ніхто не знав. Але люди знали одне, що за ними хтось спостерігає, контролює кожний їх крок. Вони розподілили свою владу по містах, вони ніби стали спостерігачами кожного, хто проживав на їхній території.

Поліна зайшла у свій розкішний кабінет. Як завжди зранку випивши чашку кави, сіла за стіл та включила робочий комп’ютер. Перевіривши пошту та віддавши деякі доручення своїй секретарці, вже збиралася йти, як раптом у дверях побачила її. Відступивши, Поліна випадково зачепила рукою чашку з недопитою кавою, яка своєю чергою впала на білосніжний килим.

— Буде пляма! — спокійно промовила відвідувачка, закриваючи за собою двері кабінету.

— Я не сподівалася знову побачити тебе! — залишаючись на своєму місці, промовила Поліна.

— Несподівано, правда? — усміхнувшись, сказала Влада. — Можливо, ми присядемо, адже у мене є до тебе розмова.

— Ну, звичайно! — іронічно відповіла журналістка. — Ти ж Владислава Романова, так просто не приходиш.

— Та годі тобі! — без запрошення присівши в крісло навпроти Поліни, знову усміхнулася.

— Божевільна! Ну ти й божевільна, Владо. Як ти змогла пройти охорону? І куди ти взагалі зникала?

Поліна не витримала й сказала все, що думає про свою стару знайому. Дівчина лише слухала її нотації та час від часу давала волю своїм емоціям. Розповівши, навіщо вона прийшла до неї, хотіла негайно почути коментарі своїй розповіді.

— Невже Інга могла зрадити?

Поліна була в розпачі від почутого. Вона чудово знала Інгу Шевчук і справді не могла повірити в її зраду. Але більше напружила розповідь про Єфремова. Поліна знала цього чоловіка й також знала, на що він був здатний. Він відіграв вирішальну роль під час усунення колишнього президента з поста та був свідком перебудови державності. Зі слів Зорич, чоловік просто чудовисько й, напевно, вже ніколи не зміниться.

— Ну а щодо Карнаєва, — додала Поліна, — то це я допомогла Вадиму розшукати його. Владо, ти знаєш, чим ризикував Артур, допомагаючи тобі? Його могли позбавити звання, відіслати в табір для військових злочинців або взагалі вбити. І як ти могла після всього, що між вами було, просто так відпустити його?

— Поліно, не потрібно цих емоцій! — не витримавши прочухану від жінки, промовила Влада. — Можливо, я і справді була з ним різка, але…

— Що але? Дівчинко, зізнайся нарешті хоча б собі, що він тобі не байдужий. Я впевнена, що у тебе серце затремтіло, коли ти побачила його. І ти мене вибач, але твій Тарас не пасує тобі. Це лише моя думка.

— Ой, Поліно, а у тебе не затремтіло серце, коли ти побачила мого дядька? А? — настала пауза. Влада не хотіла завдавати болю сказаним, адже розуміла, що почуття між Вадимом та Поліною так просто не зникли. — Вибач, я не хотіла. — Розвела руками. — Мені дядько не говорив, що зустрічався з тобою. Я кажу це відверто, хоча тобі, я думаю, й не приємно це чути.

— Нічого, все гаразд, — понурившись у свої думки, тихо промовила Поліна.

На деякий час відволікшись від теми, Влада все ж таки змогла зібратися з думками й поговорити відверто з Поліною. Вона не вагаючись повідомила жінці про свої наміри поквитатися з колишнім босом, а також розповіла журналістці про те, що люди покинули підземне містечко, взявши з неї слово, що ця новина не для перших сторінок газети та теленовин.

— Ти навіть не уявляєш, як все швидко змінюється в нашій країні! — наостанок сказала Поліна. — Владо, ти повинна змінити свої почуття до тих, хто керує нами, адже скоро може виявитися так, що ті, хто захопив владу, вже не мають ніякого відношення до неї.

— Я тебе не розумію. Навіщо говориш таємницями?

— Я знаю тільки те, що «нагорі» щось трапилося, тому що просто так би ніхто не викликав Шандора, — почекавши декілька хвилин для того, щоб Влада змогла збагнути те, що вона сказала, Поліна продовжила говорити далі: — Ти ж знаєш, хто такий Шандор? А найголовніше те, що підрозділ, в якому служить Артур, насправді існує.

— Який ще підрозділ? — не зрозумівши останнього, Влада занервувала.

— Карнаєв тобі не просто якийсь військовий. Він із підрозділу Альфа. А вони, як ніхто, навчені вбивати. Їхніми головними ознаками є бойова спроможність, бойова ефективність, стійкість, інформованість, керованість, живучість, готовність до мобілізації й виконання бойової задачі.