Розділ 9

— Це послання про перемир’я! — з відразою сказала Влада. — Я не розумію, що це все означає? Навіщо владній верхівці миритися з нами?

— Ти все сприйняла гарячково, — закивав головою Вадим і відвернувся від племінниці. — Можливо… — пауза, — це шанс.

— Який шанс? Ти про що? — роздратовано мовила Влада. — Шанс влади на те, що ми просто так здаємося й більше не будемо боротися. Ти про це говориш? Про цей шанс?

— Нам уже немає з ким боротися, — байдуже, без жодних емоцій промовив Вадим. — Я втомився!

— Неймовірно! — вставши з крісла, стримано мовила дівчина. Вадим більше нічого не сказав і вийшов із кімнати.

Влада залишилася наодинці зі своїм поглядом на дану ситуацію. Її хвилювало те, що владна верхівка на чолі з декількома людьми, які засуджували їхні дії й нацьковували на них свої війська, тепер так спокійно пишуть листа про перемир’я. Можливо, Вадим і мав рацію, що їм уже не має з ким боротися! Можливо, все потрібно кинути до дідька й поїхати на якийсь курорт, адже відпочинок ще ніхто не скасовував?! Однак перед тим, щоб змиритися з капітуляцією, Влада хотіла все ж таки дещо перевірити! Щось вона пропустила, й відчуття незавершеності не давало їй спокою.

Перед самим виходом дівчину перестрів Георг із собакою в руках. Юнак світився ніби новорічна ялинка. Влада подякувала Георгу, забрала книгу та взяла пса на руки.

— Нехай мій ноутбук буде у тебе, — сказала.

— Гаразд, — кивнув Георг.

Дівчина, поглянувши в милі оченята песика, пригорнула його до себе. На даний час він єдине живе створіння на світі, якого дійсно не хотілося покидати, проте віддала песика Тоні, восьмирічній доньці Лариси та Ніко. Антоніна настільки зраділа подарунку, що ні на мить не відпускала його з рук.

Владі не хотілося покидати містечко, але вирішила, що доки сама не розбереться в ситуації, яка сталася, й не поквитається з деякими людьми, то їй тут не місце, і, на її здивування, мешканці підземного містечка також залишали його. Коридори пустіли, в кімнатах панувала тиша. Люди зневірилися, і їх можна було зрозуміти!

Зібравши речі, пішла в кабінет до Вадима. Не знайшовши його там, відразу вирушила до ліфту. Біля підіймача її перестрів дядько. Він дуже просив племінницю не накоїти дурниць і не піддаватися емоціям. Ще дядько повідомив, що Артур поїхав та встиг розповісти, що колись її дід, батько Вадима, розробив вірус, який може зберігатися на базі, яка має назву «Кайрон 23». Влада стримано сприйняла правду. Мовчки ступивши на першу сходинку, затремтіла. Вони ніколи не розмовляли з Вадимом про родину.

— Бережи себе! — сказав Вадим, спостерігаючи, як перед ним повільно закриваються двері підіймача. — Знай, вони думають, що пароль, який може дати доступ до бази, у тебе. Будь обережна!

Миготлива лампочка ліфту тільки нагнітала становище, й, коли вона зовсім потухла, Влада залишилася на декілька хвилин зовсім одна в темряві. Вона пригадала слова Єфремова: «Із хаосу ми збудуємо новий світ» і відчула, як по спині пройшов холод. Що він мав на увазі, коли говорив ці слова? Невже йому й цей старий світ не подобається?