Розділ 8

— Присядь, будь ласка! — гарячково сказав Артур.

На повне здивування Вадима, Влада послухала його та присіла. Чоловік зрозумів, що йому тут більше нічого робити, й, розкланявшись, вийшов із кімнати. Краще буде, якщо вони залишаться наодинці й нарешті з’ясують свої стосунки, принаймні на це сподівався Вадим.

— І що на цей раз мені нового скажеш? — Влада вже збиралася піднятися з крісла та ліктями оперлася на поручні, але Артур, схилившись над нею, не дав поворухнутися.

— Я весь час думав тільки про тебе. Намагався знайти тебе. Коли до мене звернулися за допомогою, я не роздумуючи покинув всі свої справи. І нарешті, коли побачив тебе, Владо, то зрозумів, що ти стала зовсім іншою…

— Та що ти говориш? — намагаючись вивільнитися з-під його натиску, холодно промовила дівчина, чим просто вивела Артура з себе. Він, відвернувшись, схопився за голову, а Влада продовжила говорити далі: — Все змінюється, і я теж стала іншою. Знаєш, коли вбиваєш одну людину, то стає страшно, а коли на твоїй совісті все більше й більше людей, ти зовсім становишся інакшою! — дівчина підійшла до Артура й, торкнувшись його плеча, прошепотіла. — У цьому світі виживає сильніший. Ти це правило повинен добре знати.

— Що ти затіяла вчинити? — зупинивши її біля дверей, запитав Артур і схопив Владу за лікоть.

— Карнаєв, а це вже тебе не обходить! Ти офіцер, який на службі, а я лише учасниця підпільного руху опору. Між нами не повинно бути нічого спільного. Тому краще буде, якщо ти повернешся до свого життя й будеш продовжувати виконувати накази верхівки.

— Ти й справді вважаєш, що між нами не має нічого спільного? — продовжуючи тримати Владу за лікоть, сказав Артур.

— Так! — не піднявши на нього очі, впевнено відповіла й вийшла з кабінету. Тихо вилаявшись, Влада зібрала всю свою силу волі, щоб не повернутися й не накинутися йому на шию з поцілунками.

— Дідько! Вона мене до безумства доведе!

Через декілька хвилин у дверях з’явився Вадим. Роздратований дядько ледь не накинувся на Артура.

— Що ти їй сказав? — крикнув чоловік.

— Ти мені краще скажи, що Влада надумала? Наступного разу я вже не зможу її врятувати, — намагаючись відійти від теми, імпульсивно промовив Артур.

— Та що ти… — Вадим махнув рукою й, намагаючись спокійним тоном говорити, додав: — Не знаю! Вона велика дівчинка й про свої плани не інформує!

— Вона стала іншою, — задумливо сказав Артур.

— Так, твоя правда! Я навіть і не помітив, як вона стала іншою! — ковтнувши води й перевівши подих, Вадим продовжив говорити: — А вона ж тебе так сильно кохала! Ти був її першим коханням й, напевно, ним і залишився. — Чоловіки обмінялися поглядами.

— Я так не думаю. Вона навіть не хоче дивитися в мою сторону!

— Повір мені, я знаю свою племінницю краще.

Вадим розумів, що Влада навряд вибачить Артуру. Відмовившись від неї заради кар’єри і служінню владній верхівці, Артур сам розбив два закохані серця, власноруч відібрав у себе щастя. І тепер, коли він знову з’явився у житті Влади, він робить ту саму помилку, що колись: він покидає її заради своїх амбіцій.

Вадим весь час намагався допомогти Владі, відродити її віру, але найжахливіше, що він зробив, — це дуже сильно оберігав свою племінницю від жорсткого світу й не помітив, коли його допомога більше не знадобилася. У певний момент Влада припинила бути веселою, доброю й усміхненою дівчиною, а натомість з’явилася егоїстична дівиця, яка в душі тримає гнів і помсту. І щоб не сталося, але вона завжди залишиться його племінницею, його кровиночкою, й він завжди буде любити її такою, якою вона є. Навіть Тарас не зміг відновити в її серці почуття. Роздуми Вадима порушила Влада, яка ніби ураган залетіла в кабінет.

— Я тут подумала... — почала говорити дівчина, але помітивши, що дядько зовсім не слухає, відступила від теми. — Що з тобою? Ти чимось засмучений?

Поглянув на племінницю, тихо промовив:

— Я так намагався тебе вберегти, але не зміг.

— Ти про що? — Влада не розуміла, до чого ця розмова, та намагалася заговорити на потрібну їй тему, але дядько нічого навіть і слухати не хотів.

— Моя мила дівчинко, — Вадим взяв руку Влади, — для своїх молодих років ти багато чого побачила та пережила, і це не означає, що настав кінець. Ми багато років виборюємо свободу, але шкода, що так нічого й не змінилося. З якихось невідомих нам причин ми завжди залишаємося позаду. Нас вважають ворогами держави! Але чи ми хочемо жити в тій країні, де панує диктатура, де немає свободи?

— Так це не значить, що ми повинні здаватися! — погладивши дядькову руку з рубцями, Влада ледве не пустила сльозу. Вона знала, як йому тяжко. Адже колись їх вважали рятівниками, підпільною організацією, яка бореться за права громадян. Але не зараз… їх зневажають, з кожним днем придушують їхню віру тим, що визнають їх то ворогами держави, то шпигунами. І цей список нескінченний.

— А що ми можемо тепер вдіяти? А те, Владо, що нічого! — поплескавши по руці племінниці, Вадим встав і почав ходити по кімнаті. По його обличчю видно було, що він щось не домовляє.

— Ти про щось мені не говориш? Не хочеш засмучувати?