Розділ 7

Влада навіть й не помітила, як заснула на задньому сидінні пікапу. Прокинувшись, побачила, що вони нарешті приїхали на базу. У голові вертілося дуже багато запитань, й перше з них: що тут робить Артур Карнаєв?

Артур  був саме тим блакитнооким чоловіком, який витягнув її зі слідчого ізолятору. А ще він був давнім знайомим, чоловіком із минулого.

Вийшовши з машини, вона направилася до ліфта, де й знаходилася підпільна база руху опору. Слідом за нею пішли Вадим та Ніко. Біля ліфта їх зустріла дружина Ніко Лариса. Тридцятирічна жінка була не тільки підтримкою для чоловіка, але й люблячою дружиною та матір’ю.

— Привіт, люба, — Ніко ніжно обійняв свою жінку.

— Привіт! — відповіла дружина й поцілувала чоловіка в щоку. Перевівши погляд на втомлену Владу, Лариса підійшла до неї й привіталася. — У тебе втомлений вигляд. Тобі потрібно відпочити.

— Все добре! — обійнявши жінку, промовила Влада.

Вони швидко зайшли в ліфт та поїхали донизу. Перед ними відкрилося справжнє містечко. Як виявилося, навіть під землею можна жити. Насправді це був бункер, про який навіть не знала й владна верхівка. Цього бункера ніде не було на карті засекречених об’єктів. Перебудувавши та зробивши ще декілька тунелів, тут жили ті, хто не зміг провести життя нагорі.

Об’єкт був під надійного охороною. У головному корпусі були комп’ютери. Саме у цьому священному місці вони дізнавалися про всі події та замисли влади, розплановували план дій. Звичайно, що останні роки в державі панувала так звана тиша, населення заспокоїлося й прийняло таке життя. Суспільство більше не хотіло бачити хаос, втручатися в збройні конфлікти та плакати над померлими рідними. Їх можна було зрозуміти! Але насправді влада лише припинила відкрито знищувати суспільний лад, ніхто з населення навіть і не знав про ті гріхи владної верхівки, яку вона чинила. Ніхто не знав, крім підпільної організації, яка боролася за демократію, за своє життя й за життя тих, кому потрібна була їхня допомога та підтримка.

— Я весь час шукав тебе! — Влада почула знайомий голос і напружилася. Вона оглянулася і побачила його. Він спокійно стояв у дверях її кімнати й дивився на неї.

— Видно, погано шукав, якщо знайшов лише зараз! — грубо сказала.

— Владо, не будь такою байдужою й не кажи, що не рада мене бачити! — Артур став перед нею, не даючи їй проходу.

— Це не я байдужа, це ти колись став таким, — обійшла його.

До Влади підійшов Тарас та міцно обійняв.

— Я так хвилювався за тебе, — промовив. — З тобою точно все добре?

— Так, не переймайся за мене.

— А це хто такий? — перевівши погляд на Артура, різко запитав Тарас.

Для Влади ця ситуація була трішки комічною. Один чоловік — минуле кохання, інший — теперішній партнер.

— Владо, я ще раз запитую, це хто такий? — насупившись, сказав Тарас.

— Юначе, не варто так різко говорити! — втрутився Артур.

Влада стала посередині них і промовила:

— Заспокойтеся, мені байдуже на вас обох.

Дівчина вийшла з кімнати та відчула тремтіння в руках. Вона оглянулася й помітила, що Тарас вийшов із кімнати та пішов в іншу сторону тунелю. Вона не хотіла нічого пояснювати Тарасу. Принаймні не зараз, так це точно!

Для Артура була цілковита несподіванка, коли до нього звернулися за допомогою. Він не чекав, що через такий проміжок часу знову побачить її. Вже не було тієї ніжної й милої дівчини. Перед ним постала самотня, жорстока, всевладна, байдужа жінка.

— Георгу! — Влада покликала молодого програміста. — Поїдь, будь ласка, до мене на квартиру та забери ноутбук, книгу, яка лежить у мене на ліжку, й мого пса!

— Гаразд, я зрозумів, — швидко відповів юнак. — Ноутбук, книгу й… пса?

— Так! — кивнула. — Цуценя у мене у квартирі. Я хочу, щоб ти поїхав і забрав його? Зрозумів? — всміхнулася.

— Я все зрозумів! — відповів Георг.

— Дякую тобі!

— Все для тебе, — підморгнувши, сказав Георг.

— Будь обережним! За квартирою можуть слідкувати! — додала.

Влада провела юнака поглядом до самого ліфта. До неї підійшов Вадим і хотів щось сказати, але вона повернулася до нього й не дала ні слова мовити.

— Дядьку, — першою почала говорити, — як ти вважаєш, чому Інга нас зрадила?

Вадим із полегшенням зітхнув, адже думав, що його племінниця зараз буде запитувати про зовсім інше.

— Відверто скажу, що не знаю!

— Тоді ти повинен знати, що я не хотіла більше бачити Артура. І до речі, що він тут робить? — розвела руками. — Ти ж знаєш, що йому довіряти не можна. Він працює на них!

— Ти цього точно не знаєш, чи можна йому довіряти, чи ні! — Вадим обійняв племінницю за плечі. — Тобі ж віднині байдуже до нього, так?  

Влада нічого не відповіла, а лише гнівно поглянувши на дядька, розвернулась й пішла.

— Тобі треба відпочити! — крикнув вслід дівчині, яка вже направлялася у свою кімнату.