Розділ 6

Помста… Коли нею впиватися, вона здається запашним п’янким вином, але металевий, їдкий присмак, що залишається після неї, нагадує отруту.

Шарлотта Бронте

Інколи помста не дає нам скотитися на дно життя. Вона ніби маяк, який світить у темряві, але іноді й маяк може згаснути, й тоді залишається лише темрява, пустота та розпач. Помста призводить до руйнування людської душі, після неї залишається отрута, яку людина сама випускає із серця, й сама від неї потім помирає…

У маленьке вікно, яке знаходилося в камері, вдарило сонячне світло. Настав ранок. Влада намагалася зібратися з думками. Хоча вона й байдуже віднеслася до вчорашньої розмови зі слідчим. Що він був козлом, так це сумнівів не викликало. Думки перервав охоронець, який відкрив двері камери й сповістив, що її чекає Михайло Іванович Єфремов. Охоронець одягнув наручники на руки, й вона мовчки вийшла зі своєї «тимчасової квартирки» та в супроводі охорони пішла в кабінет слідчого.

— Ви мене викликали? — з посмішкою промовила Влада.

Чоловік подивився на неї, але нічого не відповів.

— Гарно у вас тут! — оглянувши кабінет слідчого, сказала. — Так навіщо я вам потрібна? Невже відпустите мене під підписку про невиїзд?

— Навіть і не надійся! — злісно відповів.

— Я й не надіялася! — стенула плечима.

— Якщо ти підпишеш деякі документи, — сказав слідчий Єфремов, — а саме зізнання у вбивстві, я тобі даю слово офіцера, що з тобою нічого не скоїться у в’язниці!

Влада хмикнула.

— Перш ніж я подумаю, підписувати щось чи ні, скажіть лише одне, мене підставив Роман Борисович Скворцов?

— Так, це він! — з посмішкою переможця відповів чоловік. — Ти не виконала завдання. Нам прийшлося зробити так, що полковника вбила твоя подруга Інга Шевчук. Мені шкода тобі це говорити, але їй ти теж не допоможеш.

— Мерзотник! — крізь зуби процідила Влада. — А ще називаєш себе слідчим, даєш слово офіцера. Я підписувати нічого не буду! — впевнено промовила.

Розгніваний слідчий Єфремов покликав одного з охоронців. Чолов’яга з палицею в руках ніби бик гнівно подивися на неї. Неочікувано Влада завдавала удар ногою в пах охоронцеві. Чоловік, скрутившись ніби змія, впав додолу й почав пихтіти від болю. Тим часом Єфремов намагався зі схованки щось дістати, але Владислава, наблизившись до слідчого, вдарила ногою в ніс й, заламавши руки, ледве не втовкла його лице в стіл. Влада перебувала ще в наручниках, тому від різких випадів вони боляче врізалися в руки.

— Що ти помишляв, коли говорив про національну безпеку? Можливо, про дестабілізацію суспільства чи внутрішньополітичної ситуації. Ну, говори, козел?

— Ти у мене будеш сидіти до кінця своїх днів у тюрмі. Я тобі це обіцяю! — ледве говорячи промовив чоловік.

Між слідчим та Владою розгорівся конфлікт. Вона намагалася вибити у нього відповідь, й здавалося, що він зараз їй все розповість, як раптово в кімнату зайшов якийсь чоловік.

— Відпусти його!

Влада підняла голову, щоб подивитися на того, хто промовив ці слова, й не повірила власним очам. Вона спостерігала за ним, за кожним словом, що він говорив, за кожним поглядом.

— Відпусти його! — знову чоловік наполягав на своєму. — Так буде краще!

— Врегулювання конфлікту, — почала повільно говорити, не відпускаючи слідчого, — за допомогою мирних дипломатичних засобів можливе лише при переважанні в ньому другого типу відносин. Ти ж знаєш, який цей тип відносин?

— Раціональний, компромісний, коли учасники конфлікту, попри жорстоке збройне протиборство, розраховуючи свої ходи, ретельно зважують витрати й надбання, дотримуються загальних правил гри. Задоволена такою відповіддю?

Влада так стиснула слідчому горло, що чоловік почав задихатися. Чоловік пильно поглянув на дівчину та звузив очі.

— Відпусти його! — повторив.

Влада все ж таки відпустила слідчого Єфремова, й той, хапаючи повітря, плюхнувся на крісло.

— Так, я задоволена твоєю відповіддю! — підійшовши ближче до блакитноокого чоловіка, промовила дівчина. Він кинув на стіл слідчого якісь папери й, повернувшись до Влади, сказав два слова:

—  Тебе чекають!

Вони мовчки вийшли зі слідчого ізолятору. Чоловік відкрив дверцята знайомого чорного пікапу, й Влада без вагань, не озираючись сіла на заднє сидіння.

— Тепер забираймося звідси! — сказав Ніко.

Вадим повернувся до племінниці та зняв з її рук наручники. Вона потерла червоні зап’ястя й, нахмурившись, пильно поглянула на усміхнених чоловіків.

— Ви знайшли Інгу? — тихо запитала.

— Ні! — відверто відповів Ніко. — Вона ніби крізь землю провалилася.

— Крізь землю провалилися це ми з вами, й не відомо, коли виберемося і взагалі чи виберемося хоч колись! — сказала. — Вони її вбили! — засмучено додала.

Вадим та Ніко обмінялись поглядом.

— Вибач нам, що ми пізно тебе забрали, — промовив дядько. — Нам прийшлося навіть звернутися за допомогою до…