Розділ 2

Влада знову їхала знайомими вулицями. Бачила тих самих «чужих» людей, від яких віяло холодом, та сірі будинки, які, на перший погляд, здавалися в’язницями. Під’їхавши до одного з хмарочосів, який стояв у центрі міста ніби велетень, дівчина вийшла з «Тойоти Авалон» сірого кольору та швидко направилася до ліфта. Настрій був хорошим, і тому вона навіть не розгнівалася, коли її почав роздивлятися один із охоронців та, ковтаючи слину, промовив:

— Гей, дівчинко, можливо, навідаєшся сьогодні в гості, а потім…

— Можливо, й навідаюсь, — Влада не дала охоронцю договорити про свої фантазії щодо її особи й приставила пістолет до чоловічого чола. Тепер він мав зовсім інший вигляд, у його очах вона побачила переполох, — тільки заради того, щоб із мого ствола вилетіла куля прямо тобі в голову. Зрозумів? — додала.

Охоронець навіть нічого не зумів відповісти. Влада підморгнула охоронцеві та зайшла в ліфт.

Влада була стрункою та гарною молодою жінкою. Ніжна і в той самий час дика — ніби кішка, вона добре знала свою роботу й завжди виконувала її. Дівчину цінували за характер, вроду та стійкість. Вона складала конкуренцію найкращим виконавцям не за гарні очі, а за витримку та професіоналізм.

Влада увійшла в кабінет шефа. Це була велика за розміром кімната з крокодилячою шкірою на диванах, велетенськими вікнами та чудовим краєвидом на єдину в місті річку, зелені дерева, які були лише в центрі міста. Два з трьох хмарочосів відділяв лише парк, в якому відпочивали багаті та заможні особи цього міста. Лише третій хмарочос був недалеко від заводу. Як завжди за столом сидів «бос», і як завжди розмовляв по телефону. Помітивши Владу, він вимкнув мобільний.

— Прекрасна та чудова. Гарна й дика!

— Вам також привіт! — присівши, промовила Влада — Можливо, скажете, чому ви мене викликали?

— У цій теці ти знайдеш відповіді на свої запитання, — поклавши теку на стіл, промовив чоловік.

— Та невже на всі відповіді? — іронічно промовила дівчина. Відкривши теку з документами, Влада вголос прочитала. — Полковник у відставці. Невже він теж вам…

— Ні, не мені! — перебивши дівчину, швидко промовив чоловік. — Ця людина небезпечна для суспільства, його потрібно ліквідувати. Ти ж розумна дівчинка, все сама розумієш!

— Так, я розумію, — ледве посміхнувшись, холодно відповіла Влада. — А можливо, ця людина не для суспільства небезпечна, а для вашої сумлінної влади?

— Сьогодні о восьмій годині у нього зустріч. Вона не повинна відбутися! — відійшовши від теми, сказав чоловік.

Влада мовчки забрала теку й вийшла з кабінету. Розмовляти далі з «босом» зовсім не хотілося.

Рівно о п’ятнадцятій годині Влада зустрілася з двома чоловіками в парку.

— Що трапилося? — першою запитала.

— Давай спочатку присядемо! — із тривогою сказав Ніко. — У нас сьогодні зустріч із полковником у ресторані «Скіф» о двадцятій годині.

— Його прізвище Крилов?

— Так, а звідки ти знаєш? — здивовано спитав Вадим Романов, дядько Влади.

Влада нічого не відповіла, а тільки попрохала їх розповісти все, що вони знають про полковника Крилова.

— Крилов володіє інформацією про зрадника, — промовив Ніко.

З розповідей Ніко й Вадима Влада тепер зрозуміла, чому саме ця людина заважає створеному всевладдю в особі трьох чоловіків, які керували державою. Перед нею стоїть вибір: вбити полковника або залишити йому життя й підписати собі смертний вирок. Дівчина розуміла, що в її руках життя людини, яка може врятувати й водночас знищити її та всю роботу, яку вона зробила. У голові весь час крутилися думки: «Що робити? Я повинна знайти вихід!»

— Дякую вам, що все розповіли. Вибачте, але мені вже час йти.

Влада попрощалася з чоловіками та зникла в невідомому напрямі. Ці люди були дуже дорогі для неї, адже після смерті батьків вони були єдині, кому вона довіряла. Вони були єдині, хто не дав їй упасти на дно життя, вони фактично врятували її життя. Ніко і Вадим — це ті люди, які не підтримували деспотичну форму правління, які продовжували боротися з несправедливою владою так званих олігархів. Вона сама вибрала таке життя, тому що хотіла хоч якось допомогти їм та знайти тих покидьків, які вбили її батьків.

Влада ніяк не могла зрозуміти це життя, хоча сама забирала життя в інших людей. Вона в руках тримала книгу, яка нагадала їй дім, в якому була щасливою.

Вона сиділа на дивані схрестивши ноги й думала, думала і знову думала.
Життя весь час підносить нові сюрпризи, нові розчарування, сльози та радість. А можливо, це не життя й навіть не доля винні в наших бідах? Можливо, все залежить від вчинків людей, виборі життєвих позицій? Ми ніколи не думаємо про наші вчинки…

Народжуючись, людина отримує неоціненний дар — життя, яке для неї є цінністю, а для суспільства — найвищою цінністю. Але не для цього суспільства та світу.

Влада швидко знайшла потрібний будинок і, піднявшись на дах, зайняла найвигіднішу точку, з якої видно весь периметр ресторану.

Рівно о двадцятій годині під’їхала машина. Вийшов чоловік, той самий полковник Крилов. До нього підійшли Вадим та Ніко. Полковника Влада тримала під прицілом, один вистріл — і все буде вирішено. Вони про щось розмовляли, а потім швидко ввійшли всередину. Вадим, ніби знаючи, де дівчина знаходиться, оглянувся. Це її розсмішило!