Розділ 1

Я не звинувачую за зраду та брехню.

Це наш світ, ми його зробили таким.

Коли душі в кайданах, ми кричимо — на волю!

      Але цей крик не почутий ніким…

Це її історія, яка має свій початок. Це її доля. І як би не хотіла такого нового століття, але вона лише людина, яка вимушена підкорятися законам природи — виживає сильніший.

Сьогодні Влада забрала ще одне життя, й не важливо, чи була та людина в чомусь винувата. Тому що не вона виносить вирок, не вона вирішує, хто повинен жити, а хто — ні. Але доля розпорядилася так, що від її дій залежить чуже майбутнє.

Ці рани душевного болю Влада ніколи не вилікує. Вони затягуються, але все одно час від часу нагадують про себе.

Новий суперечний світ ставить кожного в надзвичайно складні умови існування. Зміни, які постійно настигають, гостра потреба пошуку себе, стресові ситуації й швидке знаходження важливих рішень — це основні й повсякденні умови людського буття.

Саме ці правила життя Влада добре знала й досконало вивчила. Її принципом дійсності було те, що неможливо розпочати нове життя, якщо назавжди забути минуле, адже воно рано чи пізно дає про себе знати, а особливо тоді, коли це стосується кохання.

Минуле не можна викинути, як непотрібний папір. Нове життя неможливо знову розпочати з чистої, новенької сторінки без минулого. Єдине, що можна зробити, — це змиритися з минулим і не дати йому зруйнувати майбутнє.

Той, хто пам’ятає минуле, може сміливо дивитися в майбутнє й йти до нього, не боячись, що по дорозі можна спіткнутися. Якщо це навіть і трапиться, то потрібно підійнятися на ноги і йти далі, не обертаючись назад... 

***

Навіть у натовпі, у великому місті — мегаполісі, де тисяча людей, Влада почувала себе самотньою й бажала скоріше усамітнитися від переповненого вечірнього метро. Дівчина оглянулася. Люди виглядали такими самотніми, слабкими, а деякі з них — навіть і нікчемними.

Наприклад, малолітній хлопчина років тринадцяти витягнув гаманець із жіночої сумочки. Він виглядав щасливим. Він зміг поцупити гаманець і не був пійманим. Хлопчина навіть не подумав про наслідки, а варто було…

 Він оминає одну людину, іншу, таким чином намагаючись із кишень пасажирів знову щось поцупити. І вже в кінці поїзду його чекають два чоловіки, для яких відводилося все!

Кожен із цих людей намагається довести щось. У суспільстві, де панує безладдя, душа й розум теж приречені.

Влада піймала хлопчину за рукав і притиснула його до себе, щоб той не зміг закричати або не намагався втекти від неї. Вона нахилилася до нього й тихо промовила:

— Крадіжка чужих гаманців не найкращий спосіб збагатитися й отримати довіру твоїх так званих роботодавців. Зрозумів?

    Хлопчина намагався вирватися з її рук, але вона продовжувала тримати його за рукав старої, потертої куртки.

— Що тобі потрібно? — грізно запитав юнак.

— Віддай мені гаманець і більше ніколи не зв’язуйся з тими покидьками, до яких ти йшов.

В кінці поїзду помітила рух. Два громили направлялися до неї, тим самим розштовхуючи людей. Взявши хлопчину за руку, почала йти до дверей. Коли поїзд зупинився й відчинилися двері, люди почали виходити, й Влада відпустила руку хлопчини. Він оглянувся та швидко вискочив із поїзда.

Оскаженілі чоловіки без питань і «привітань» накинулися на Владу, тим самим намагаючись забрати тепер у неї гаманець. Вона не націлювалася вв’язуватися в сутичку й вважала, що у громадському транспорті у них вистачить розуму не чіпати її, але помилялася. Один із чоловіків вхопив її за лікоть та боляче стиснув своєю немаленькою рукою. Він вдарив її по обличчю, й на губі відразу ж виступила кров. Влада згадала слова однієї людини, що необхідна перемога супроводжується найрізкішим болем.

«Ну звичайно, ніхто ж не хоче допомогти!» — роздратовано подумала.
Наступна зупинка була її. Не гаючи часу, вона викрутила руку нападника та з усієї сили завдала удару в коліно й тим самим збила його з ніг. Миттєво ухилилася від удару другого чоловіка, поставила блок та вивела його з рівноваги. Швидко, по черзі розпочала згинати пальці для удару. Вона щільно притиснула пальці до долоні, і її маленький кулак зустрівся з щелепою чолов’яги, а потім його голова — з бильцем. Чоловіки намагалися встати, але їх оточили пасажири, які не дали їм піднятися.

— Ми викликали охорону! — крикнув хтось із натовпу.

— Ну тепер ми їх не відпустимо! — додав інший.

— Ага! Молодці! — посміхнувшись, сказала дівчина й, підійшовши до жінки, віддала їй гаманець. — Це ваш! — ввічливо промовила вона. Очі жінки налилися сльозами. Тремтячими руками вона взяла свій гаманець.

— Дякую тобі! — промовила жінка. — Я не знаю, як тебе звати, не знаю, хто ти, звідки ти, але все одно щиро дякую тобі.

Поїзд зупинявся. Влада помітила, що охоронці були вже на місці й, зв’язавши чолов’яг, вивели їх із поїзда.