39. Ну давай, на рахунок раз, два, три...

Поверталися ми під сильним враженням, навіть говорити не хотілося. Веліян сяє, як начищена гривня воєводи, задоволений собою. 

Я глибоко задумалася. Досі магічний світ приносив мені лише незручні та неприємні ситуації, деякі з них відверто небезпечні для життя, і вже не вірилося, що тут є щось хороше. Аж раптом дух природи спокійно показує ту частину, яка просто є. Магія у чистому вигляді, ні краплі людської буденності, і при цьому не прагне втручатися у світ людей. Це породження магічної землі, тут живуть і нікуди не збираються. Це люди зі своєю звичкою у всьому бачити загрозу, домалювали мавкам моторошне походження, кровожерливість та прагнення запопасти душі наївних поселян. 

Людина взагалі така істота, яка нереально агресивна через власні страхи. 

Повернення до студмістечка було схоже на пробудження від теплого сну. Тільки-но зайшли до аудиторії, де має проходити наступний урок — Основи замовлянь для заспокоєння будь-якої істоти магічного ареалу та будь-якої сутності з виворітної сторони світу. Академія ніби задалася метою винайти найдовшу назву уроку. Отож, щойно ступили на поріг аудиторії, як викладач покликав мене:

— Студентко Тесляр.

— Так? — сьогодні явно день такий, усім приспічило мене повчити уму-розуму, або в чомусь звинуватити.

— Вас викликають в адміністративний корпус. Ідіть в кабінет Анастасії Андріївни. 

— Добре.

Ніби треба б заспокоїтися, бо викликає мама, але чомусь всередині тривожно. Тепер же треба розрізняти, коли вона мама, а коли замдиректора. Мовчки розвернулася і пішла назад, до адміністративного корпуса. Може не варто було брати сьогодні книжки? А то ще до жодного урока не добралася. 

Біля дверей маминого кабінету зупинилася, вдихнула і видихнула, рішуче підняла руку й постукала.

— Заходь, — пролунало звідти.

Блін, а як я змогла почути, якщо на кабінет накладені чари тиші? Двері точно щільно зачинені. Напевне мама знімає ці чари за власним бажанням. 

— Доброго дня, Анастасія Андріївна. Ви мене кликали.

Зупинилася за декілька кроків від її столу. Мама сьогодні по особливому величава. Не знаю, чому таке враження. Може зачіска? Чи погляд? А спробуй зрозумій. Скоріш за все це якийсь її внутрішній стан. 

— Він для тебе дійсно добрий, — вона всміхнулася мені, і я трішки розслабилася, — Де ходила?

— Веліян водив танок мавок показувати.

— Сподобалось? 

— Дуже, — я широко посміхнулася, — Виявилося, що не всі тут намагаються мене прибити. Вже одне це приємно. 

Цікаво, чи чула мама про вчорашнє? Якщо так, то не подає виду. 

— Сідай, в ногах правди немає. Зараз я викликала тебе скоріше як матір.

— Користуєшся службовим становищем? — напруга пішла остаточно, я всілася у крісло навпроти столу, зручненько так вмостилася, — Не чекала від тебе, мам.

— Ну хоча б заради розмови з донькою, яка мало не загинула, я можу ним скористатися, — мама теж посміхнулася, — Вибач за те, що мене не було поряд.

— Поряд був Валерій, — нагадала я, — Цього достатньо. Я ж розумію, що на тобі вся академія, купа учнів, які косячать та мають свої потреби. Я всього лиш одна з натовпу, а не якась особлива. 

— Добре, що ти це розумієш, Славка. Як живеться у перевертнів?

— Нормально, — я трішки запнулася, не знаючи, як пояснити так, щоб зрозуміла, — Вони хороші, спокійні. Уявляєш, кожний прийом їжі спільний. Трішки не вистачає можливості взяти тарілку й піти до кімнати, поїсти, читаючи. Але це компенсується тим, що Стефанія дуже смачно готує.

— Сімейні цінності, — мамі явно сподобалося те, що мене годують правильно і як належить.

— Ага. До речі, чому ти не казала мені, що бабуся по батькові пеервертень? 

— А навіщо? Ти чомусь з дитинства їх побоюєшся і не любиш. Подумала, що сама познайомишся, стереотипи відпадуть і тоді вже. А хто тобі сказав?

— Батько Влада. Їх чомусь тішить, що потенційна невістка має кров перевертнів в жилах.

— Майбутня невістка? — мама вигнула брову.

Я пхикнула й почесала кінчик носа. 

— Вони інакше не сприймають мене, мам. 

— А ти як до цього ставишся?

Як же я скучилася за цими хвилинами абсолютної відвертості між нами. Мама може бути найвірнішою подружкою, коли не вмикає начальницький тон. 

— Я чекаю, поки ти знімеш дію любовного артефакта, тоді вже буду щось вирішувати. Поки що не довіряю почуттям Влада.

— Тут зрозуміло, — вона подалася трішки вперед, — А ти як до нього ставишся?

Я зітхнула, перевела погляд на вікно. Гарне запитання, внутрішньо вже вирішене для мене. Але які слова підібрати, щоб розповісти про це мамі? Тут треба бути обережною.

— Вчора русалка поцілувала мене, — перо, яким мама виводила дивні фігурки на листку, тріснуло, — Але обпеклася. Буквально перед цим я сиділа на уроках і думала, як охарактеризувати те, що відчуваю. Додумалася до того, що це жаринка у серці. Вона гріє, дає наснагу вчитися і жити. Розумієш, Влад поряд, нічого не вимагає, так ще й бачить мене таку, яка є. Це... лякає.

— Розумію, — посміхнулася мама, — Значить любиш. Це добре, раз врятувало від русалок, — вона зазирнула в мої очі, — А от що з цим робити, вирішуй, бо артефакт я деактивувала і знищила ще вчора зранку. 

— Зранку? — перепитала тупо. 

То виходить те, що хлопці не проводжають поглядами, результат не заборони, а... Зранку! А ввечері у нас було побачення. Я розплилася в широченній посмішці.

— Його почуття справжні, — скочила з крісла й кинулася обіймати маму, — Справжні, уявляєш? Ми ж ввечері запікали картоплю в кострищі, і Влад приготував мені глінтвейн.

— Глінтвейн? — мама нахмурилася, — Не думала, що у зграї тебе будуть напувати алкоголем.

— Ну ма!

— Не мамкай, — вона скуйовдила моє волосся, — І біжи на урок, стрекоза мала. 

Ще посміхаючись, відійшла від неї, церемонно вклонилася:

— Не стрекоза мала, а юна наддніпрянська відьма, мамо.