38. Краса магічної землі Хортиці

— Досить штовхатися, — вигукнув Веліян, — Краще ходімо на урок, у вас же Травництво. 

— Його не буде, — смішливість зникла, як і не було, — Агнеса Тимофіїінв зараз зайнята, передала прохання до учнів не рознести клас, і ні в якому разі не чіпати запас трав. 

— От вже ж перфекціоністка, — фиркнув дух природи, — Навіть якщо академія буде рушитися, її в першу чергу буде цікавити порядок у кладовці з травами.

Розмовляючи, ми рушили до навчального корпуса. Через ранкову прохолоду довелося сховати руки в кишенях кофти. 

— Це нормально. Трави дуже важлива складова магії, ставитися до них зневажливо не можна. Кажу як донька травниці. 

Хм, може у Агнеси Тимофіївни саме на цьому ґрунті непорозуміння? Не розібралися, хто з них краща травниця, плюс оця різниця статусів, і понеслося. 

— Ой, все, не починай. Так у тебе мінімум година вільна? 

— Виходить, що так, — жаль, що не можна заявитися на урок третьокурсників, аби посидіти поряд з Владом, — У тебе є пропозиції?

— Ага. Ти увірвалася в магічний світ з чорного ходу, одразу всі пригоди на бідову голову зібрала, а я хочу показати дещо гарне і класне. Якраз час майже настав. 

Мене ідея побачити щось гарне, і, можливо навіть, не небезпечне, захопила. 

— Окей. Тільки давай зайдемо в аудиторію та повідомимо всім, що уроку не буде. 

Веліян, знайшовши десь у закапелках душі залишки відповідальності, погодився виконати наказ Велемира. Правда він думає, що це прохання Агнеси, але то неважливі деталі. 

В аудиторії були всі першокурсники: лунає сміх, вигуки та припущення, що Агнеса Тимофіївна десь за кутом поре мене батогом. От вже ж добряки, нічого не скажеш. Ми з Веліяном перезирнулися, він знизав плечима і бешкетно ухмильнувся. Мовляв, а чого ти хотіла? Співчуття? Тут не група з терапії у психолога. 

— Гей, народ! — гукнула я, склавши долоні рупором біля рота. Коли всі обернулися, продовжила, — Ващі "добрі" фантазії не збулися й мене ніхто не випоров. Та все ж одна гарна новина у мене є.

— Це яка ж?

— Уроку не буде. Агнеса Тимофіївна просила поводитися пристойно й не чіпати її трави, бо зварить у казанку замість зілля. 

— Урррааааа, анархія, — закричав хтось з хлопців, — Не знаю, як ви, а я точно нахабно влягаюся досипати. І нехай тільки хтось спробує перервати мій солодкий сон, покусаю.

Він одразу примостився за партою, поклав голову на складені руки і з блаженним виглядом прикрив очі. Здається хтось не спав вночі. Я похитала головою, обернулася до Веліяна.

— Ну що, ходімо у твоє таємне класне місце?

— А з вами можна? — Мілена дивилася запитально, та й Ніка поглядає з цікавістю.

— Можна, — поблажливо дозволив дух природи. 

Йти довелося довго, я вже занепокоїлася, чи встигнемо ми повернутися до наступного уроку. Лісова стежинка йде вбік від тієї, яка веде до землі зграї. Чим далі, тим сильніший туман стелиться під ноги, і тим більше ритуальних пнів з підношеннями стирчить з молочно-сірої димки. По всім ознакам видно, що ми наближаємося до максимально магічного місця. Веліян впевнено крокує попереду, сунувши руки в брюки, а ми з дівчатами вертимо головами, щоб роздивитися все.

Якоїсь миті з туману вчулося попискування, стали видні маленькі вогники.

— Напевне хухи веселяться, — прошепотіла Ніка. 

— Ага. Треба дивитися під ноги, щоб не наступити ненароком. Я мало не зробила це, коли йшла стежинкою до арки переходу. 

— Арки? — здивувалася Мілена, — Там велична брама, майже як Золоті ворота. 

Я підтисла губи. Мілена нагадала мені про бажання повернутися й подивитися на ту арку крізь магічне сприйняття. Але це станеться не раніше канікул, коли ми з мамою на тиждень повернемося у Запоріжжя. Блін, ще ж треба заготувати розповідь для допитливиз сусідів, як мені в універі вчитися. 

— Я настільки звикла стримувати магію в собі, що не одразу здогадалася перемкнутися на магічне бачення, — зізналася чесно, — І тільки спробуй глузувати.

— Ей, над своїми не потішаюся, — ображено видала Мілена, — Розслабся.

— Своїми? Коли це ми стали своїми?

— Сама здогадайся, — огризнулася роблена.

Ніка зберігала мовчання. Вона взагалі небагатослівна, а коли говорить, то це вже знак, що промовчати неможливо. 

Неочікувано туман розступився, за невеличкою просікою виявилася дуже гарна галявина. На відміну від тієї, де влаштовують танці, тут буяють трави і квіти. Хоч тут немає конюшини чи васильків, які мені показувала бабуся в селі, коли ми на тиждень приїхали туди з мамою, все одно гарно і пахне дуже дурманяче. Та не ці трави та квіти привертають увагу. І навіть не сполохи роси на листях. Посеред поляни, одягнуті в довгі сорочки та вінки, танцюють молоді дівчата. Миловидні, стрункі, справжні красуні, якби не відсутність шкіри на спинах. Буквально. Дивишся і видно всі нутрощі: реберна сітка, серце, легені й все інше. 

— Моторошно, — прошепотіла Ніка.

— До цього швидко звикаєш, — так само пошепки відповів Веліян, — Така вже особливість мавок. Спина їх видає, до того ж найвразливіше місце. Тому вони віддають перевагу проводити час зі своїми і серед своїх. 

— Розумію, — видихнула я, — Ми не тривожимо їх своєю присутністю?

— Ні. Але краще не намагайтеся приєднатися до танцю, бо образяться. Це ритуальний танок, який має для мавок величезне значення. 

Ми замовчали. Всі четверо з благоговінням та захопленням дивилися на танець дів, про яких у людей сила силенна згадок і відгалужень у міфології. Хтось зображує мавок злими, хтось добрими, а вони просто є. Існують поза оціночними межами, бо насправді мавки не зло і не добро, всього лиш втілена сила Природи.