35. Русалчин танок

Пояснити це нове відчуття, яке переповнює, слів не знайшлося. Щойно намагалася оформити в речення, воно втрачало сенс, розмивалося, робилося незначущим. 

В дитинстві я завжди знала, що Валерій десь поряд. Прилетить у вигляді птаха, всядеться на плече й втішить однією присутністю. Або прийде й посидить поруч, скаже декілька втішних слів, а може й історію розповість для розваги, чи повчальну. Фамільяр приймав мене такою, якою була: недосконалою, допитливою, з дурнуватими висловами та звичкою ховатися від світу в книжкових обріях. І все ж такого відчуття не було ніколи. 

Присутність Валерія відчувалася, як присутність когось з батьків.

Тепер... Увага і присутність Влада відчувається інакше. Якщо Валерій, мама, і навіть бабуся, були крилами за спиною, то Влад — жаринка у серці.

О, ось це воно. Знайшлося влучне слово. Саме жаринка у серці, від якої тепло й спокійно, бо вона не спопеляє мене, а дарує жагу до життя. М-так, у жодній книжці не бачила подібного опису почуттів, там завжди все експресивно, на зламі емоцій та на розриві шаблонів. Я мріяла про таке кохання, аж поки не з'явилася ось ця жаринка.

Якщо Влад потім скаже, що все було лиш маною артефакта, я не дозволю йому задути цю жаринку. Бо вона тільки моя. Ось так.

Усвідомивши настільки просту, але дуже важливу, річ, я нарешті заспокоїлася. Мовчки покручуючи перо в пальцях, слухала вчителів та з новою жагою всотувала знання. Вчорашня лекція Валерія про особливості залицяння фамільярів-воронів показала, як мало знаю, і скільки ще треба дізнатися. 

Після передостаннього уроку вийшла надвір подихати свіжим повітрям. Дощ, який так і не пішов вночі, зірвався вдень, прибив пилюку й очистив повітря: пахне озоном. Хочеться дихати на повні груди. Так і роблю. Раптом дихання забило чимось гіркуватим, ніби в обличчя попілом дмухнули, декілька разів чхнула, закашлялася й спробувала роздивитися, у чому справа. Та побачила лише копну рудого волосся: якась дівчина швидко йшла геть. 

Обтрусилася й помахала рукою перед обличчям.

— Зовсім здуріла дівка, — пробурчала собі під ніс.

Про цю прикрість зовсім забула, коли пролунав дзвінок на урок, а дарма. 

Поки Ірма Антонівна розповідала про магічні формули, у мене в голові звучали хвилі. Реально звучали, прямо чуяла гіркуватий аромат водоростів під носом. Так буває, коли хочеться смаженої картопельки, а сама не вдома і залишається лише мріяти про неї. От тільки мені не картопельки хочеться, а до води: прогулятися берегом, скупатися, пірнути глибоко-глибоко, щоб легені стисло. Ледь досиділа до кінця уроку, ледве пролунав дзвінок, зірвалася з місця й пішла до Дніпра. Туди, де ми всі проходили студентську посвяту. 

Після дощу пісок вологий, іти по ньому важкувато, але мені конче потрібно до води. Тому вперто місила його кросівками, не дивлячись на те, як швидко заболіли ноги від незвичного зусилля. Дніпро виблискує під яскравим сонцем, яке вже аж припікати почало. Якщо так далі піде, до вечора і пісок, і калюжі, висохнуть. 

Хлюпотіння хвиль манить, на ходу скинула рюкзак з плечей, кофту, і роззулася. Вода виявилася прохолодною, але мене це чомусь не зупинило, рішуче пішла далі. В душі панує впевненість, що саме тут повинна бути, це моя доля. Кліпнула, а по воді вже пливе довге русалоче волосся: злегка нахмурилася, десь на краю свідомості забринів дзвіночок тривоги, та його так легко було проігнорувати. Що я й зробила. Головне, що зараз добре. Русалки виринули з води до половини, волосся-водорості прикривало високі пружні груди. На гарних обличчях сяють привітні посмішки. 

— Ходи сюди, — низьким грудним голосом проворкувала одна з них, — Потанцюй з нами, відьмо. 

Одразу з'явилося нестримне бажання саме це й зробити: посміхнулася у відповідь й протягнула руку русалці. Думала, що її тонкі пальчики будуть крижаними, але ж ні: вони просто мокрі. Втім такі ж теплі, як і у мене, неочікувано приємно. Вона потисла мою руку, посміхнулася ширше й повела глибше. Берег тут пологий, ми довго йшли майже по рівному, не занурюючись нижче, ніж по пояс. Весь цей час русалки наспівували мелодійну пісню низькими грудними голосами, очі сліпили іскри, на які хвилі переломлювали сонячне світло, ніздрі лоскотав характерний запах Дніпра. Душа повнилася безпричинним щастям, абсолютно все стало неважливим, забулося. Весь мій світ зосередився на русалках, їхньому співі та бажанні танцювати, поки вистачить повітря у легенях.

У мене зацокотіли зуби. Нахмурилася. Ніякого відчуття, що змерзла, і близько немає. Так чому ж зуби відбивають степ? Русалки заспівали голосніше і всі тривоги вляглися. Ну холодно, далі що? Це не привід відмовлятися від щастя танцювати на хвилях. 

Дно зникло, при новому кроці нога провалилася у прірву. Я не встигла і зойкнути, як опинилася під водою, оточена русалками. І знову тривога задзвеніла ледь-ледь, задавлена усвідомленням, що встигла вхопити повітря, а русалки не дадуть втонути. Коли відьма або людина кличуть на допомогу Дніпр, насправді кличуть їх: водних дів. Під водою їхня пісня стала лунати більш глухо, а від цього чарівніше. Одна з русалок з вогненно-рудим волоссям підпливла ближче, нахилилася й торкнулася губами до губ. Мені стало неприємно, її губи здалися огидно слизькими, ніби цілуєш слимака. Та їй не сподобалося сильніше. Вогненно руда красуня відсахнулася, схопилася за губи, заметался й раптом закричала, ніби від нестерпного болю. Всі інші русалки перестали співати, відсахнулися від мене, як від заразної. Я нахмурилася, не розуміючи їхньої реакції та чому від мене йде золотаве світло. 

Товща води стала неймовірно сильно тиснути на груди, раптом усвідомила, що ще трішки і втону. Паніка накрила з головою, я замолотила руками і ногами у спробі виплисти, подивилася нагору: здається сонце, що пробивається й сюди, безкінечно далеко. Тиск на груди все сильніший, повітря не вистачає і... Невже ось так по дурному загину? Який біс взагалі поволік мене до води? І де моя ретроспектива життя? І тут обманули.