33. Особливості залицяння фамільяра

Валерій провів білу птаху поглядом, зітхнув і всівся. Дурнувата посмішка не сходить з його обличчя, лякаючи мене до гикавки. 

— Всі закохані виглядають божевільними? 

Це було риторичне запитання, бо у відповіді вже впевнилася. Усі, хто ходив за мною та намагався передати записки, мали такий же вираз обличчя, як зараз у Валерія. Невже у мене такий самий, коли думаю про Влада? Блін. 

— Кохання свого роду божевілля, тому так, — філософськи видав фамільяр, спробував обтрусити сорочку від пилу та листя, скептично глянув на лоскутки, в які вона перетворилася, хмикнув і зняв лахманину, — Хоча я не впевнений, що закоханий. 

— Ну ну, — хихикнув Влад, — Це ти просто з приколу дав себе пошматувати. 

Я зиркнула на перевертня далеко неласкаво. Хіба хтось просив його коментарів? Той бешкетно ухмильнувся й потис плечима. 

Валерій звівся на ноги, оглянув подряпини, провів рукою по довгому чорному волоссю. 

— Це етап залицянь, — пояснив він.

— А хіба залицяються не тоді, коли закохані? — випалила я раніше, ніж подумала. 

От дурепа. Сама ж знаю, що іноді залицятися змушують ідіотські любовні артефакти. Подібне запитання могла б поставити маленька дівчинка років п'яти, та точно не доросла відьма шістнадцяти років. Оно Влад зиркнув так дивно, що захотілося крізь землю провалитися від сорому, Валерій подивився з безкінечним терпінням та мудрістю наставника. 

— Владиславо, пора поговорити з тобою на дорослі теми, — заявив фамільяр без тіні іронії чи жарту, — Цьому вас має навчити потойбічний викладач, та доведеться провести експерс-урок.

— А можна не говорити таким тоном? — Валерій вигнув брову, — Почуваюся нерозумною, та ще й ідіоткою. 

Влад хихикнув, фамільяр теж ледь стримав посмішку.

— Ходімо всядемося, — запропонував перевертень, — В ногах правди немає. Тобі потрібні якісь ліки? 

— Нєа, — фамільяр ще раз широко посміхнувся, на його обличчя повернувся той самий дебільний вираз, — Чаєм у цьому домі пригощають?

— Можна чаєм. Можна чимось міцнішим, — протягнув Влад, задумливо глянув на мене, — Тобі міцнішого не пропоную, ще зарано. 

— Пфф.

Двоє придурків. Не знаю, як таке можливо, але щойно мені здалося, що Влад дуже схожий на Валерія. Мало того, що говорять в одному бісячному тоні, вирази обличчя іноді схожі, так ще й дивляться з однаковим смиренням на мене. Ніби прийняли для себе факт, що я недолуга й дурна, але чомусь дорога їм, тому будуть терпіти до скону. 

Роздратовано плюхнулася в крісло, демонстративно взяла книжку й підняла повище. Я читаю. Все. Не треба нічого пояснювати дурненькій Славці, потім всю інформацію знайду в бібліотеці. Принаймні після проколу з артефактами Назар Іванович ставиться до мене дбайливо, прохання виконує без незадоволеної міни. 

Звісно ж, жодного рядка не розумію. 

Ніздрі залоскотав аромат чаю з меліси. Мій улюблений, між іншим. 

— "Анжеліка і король", — протягнув Валерій, — Таки сховала? Я ж відібрав у тебе ці дурнуваті книги декілька років тому. 

— Нічого вони не дурнуваті, — заявила обурено, — Просто не твій жанр.

— Просто вони шкідливі для психіки дитини і підлітка. Чай сама вип'єш, чи напоїти, як маленьку? 

От же гад! Знає, куди бити, щоб я зробила те, що він хоче. Різко захлопнула книгу, кинула на фамільяра повний незадоволення погляд і взяла чашку зі столу. Краєм ока помітила, що Влад ледве стримує сміх. Взагалі чудово. Тепер взагалі ніякого шансу, що зверне увагу, коли дія артефакта закінчиться. Перевертень просто не захоче мати справ з відьмою, яку власний фамільяр за дитину тримає. 

— У мене повне відчуття, що спостерігаю за батьком з молодшими сестрами, — Влад переводив погляд з Валерія на мене і назад, — Вони так само дуються, варто сказати, що маленькі. 

— Не провокуй, — фамільяр теж посміхався, відпив чай, — Підтрунювати над Славкою безпечно лише для мене, іншим в лоба зарядить і без магії.

— Нехай спробує, — нахабно запропонував Влад.

Не довго думаючи, швирнула у нього подушечку з-під спини. Він спробував увернутися, але все ж отримав у вухо. Я хмикнула й вмостилася розслаблено: хоч якесь задоволення.

Валерій розреготався.

— Я ж казав, — він відкинувся на кріслі, злегка зашипів, напевне задів якусь подряпину, — Войовничий характер, нічого не скажеш. Тільки цікаво, від кого передався, — фамільяр задумливо роздивлявся край скатертини. Здійнявшийся вітер постійно куйовдив його волосся, кидав пасма на обличчя, Валерій нетерпляче відкидав їх назад різким рухом голови. Я потягнула плед на плечі, стає прохолодно, як перед дощем, — Чув, ви розповіли Славці про бабцю-перевертня. 

— Це була таємниця? — Влад вигнув брову.

— Ні. Просто ми не говорили про це у сім'ї, а вона не питала. 

— Ясно. Секунду, зараз принесу тепліший плед, тоді приступимо до розмови про особливості залицяння фамільярів. 

Мені стало цікаво, кому Влад зібрався плед принести: собі чи мені? Вся жіноча марнославність у мені стверджує, що мені, бо інакше бути не може. Але сумніви піднімають голову й нашіптують, що я надумую. Живі хлопці не герої романтичних історій і не мають суперздатності вгадувати бажання та виконувати їх до того, як жінка озвучить словами через рот, чого хоче. 

Якщо принесе плед не мені, просити не буду.

Валерій не сказав ні слова, на мить я навіть забула про його присутність.

Влад повернувся з картатим теплим пледом в руках, незворушно накинув його мені на плечі й всівся на місце. Я ледь змогла стримати ідіотську посмішку, і то через підозру, що буду виглядати як Валерій, який проводжав поглядом білу ворону. Брр.

— Ну що ж, ми зі Славкою в очікуванні цікавої лекції, — Влад взяв свою чашку, зробив великий ковток, — Як ти взагалі зрозумів, що ця біла ворона не зовсім ворона?

— Так само, як ти розумієш, що перед тобою перевертень, а не людина.