32. Неочікувана закоханість Валерія

На межі між вовчою земелю та академічними угіддями зустрів Веліян. Різко зупинилася: у голові промайнуло, що з учорашнього вечора не бачила Валерія. Де носить ворона? Зовсім від рук відбився, залишив мене наодинці з потенційно небезпечним Владом. 

— Доброго ранку, — дух природи схилив голову до плеча, розглядаючи мене з цікавістю патологоанатома, — Ніби не понадкусювали. 

— Шут, — буркнула тихо, — Вийшов на зміну, охоронець?

— Типу того. Де Влад?

— Десь позаду, — недбало кивнула за спину, — Навіщо він тобі?

В різнокольорових очах Веліяна відобразилося вранішнє сонце, зелений і медовий раптом стали в рази світлішими та прозорими. Ми пішли по стежинці вже разом.

— Просто думав, що він від тебе не відійде ні на крок.

Я роздратовано повела плечима. 

Дух природи не відходив від мене цілий день, ніби своїх справ не мав. Це і дратувало, і приносило полегшення. Варто було Веліяну суворо зсунути брови, як черговий залицяльник зупинявся, ніби наткнувшись на невидиму стінку. Сьогодні я не отримала жодної записки. 

Можна сказати, що з цього дня потяглися будні, на протязі яких все йшло рутинно: заняття, покарання в бібліотеці, коротка прогулянка лісом до вовчої землі. Там я намагалася не спілкуватися з Владом та його сім'єю, постійно робила вигляд, що багато уроків задали або сильно стомилася. В принципі, вони не наполягали, просто далі жили своє буденне життя. Навіть Влад не набридав своєю увагою, ми бачилися тільки за столом та під час походів в академію і з неї. Також цілими днями поряд був Веліян, а от Валерій віддав перевагу проживанню на вовчій землі. Та й обертався рідко, що мене дивувало. 

Одного дня я дізналася причину цьому й не знала, як ставитися. 

Ввечері п'ятниці на другий тиждень проживання в сім'ї Влада я виповзла на терасу з книжкою. Вже була друга половина вересня, у лісі вона відчувалася більш свіжо, ніж у місті, довелося кутатися в легкий плед. Якоїсь миті на перила поряд всівся білий ворон. Я вигнула брову.

— Хіба такі бувають? — запитала сама в себе.

Білий птах вирячився на мене оком-бусинкою. Воно чорне, значить це не альбінос. Хм. Несміливо протягнула руку до ворона, той захлопав крилами й усім виглядом дав зрозуміти, що не потерпить дотиків.

— А, це ти, — на терасу вийшла мама Влада, Стефанія, — Не дивуйся, Владиславо, це місцева знаменитість. Біла ворона живе на вовчій землі так довго, що її ще мій дід пам'ятає. Вона дика, в руки не дається, але частенько прилітає за ласощами. 

Стефанія примостилася у плетене крісло поряд. 

— Так, незвична птаха. Може її не приймають свої ж? Інакших не люблять. 

Мені стало жаль білу ворону, вона обурено закричала й полетіла геть. 

Я повернулася до читання книжки, Стефанія недовго посиділа біля мене, зітхнула й пішла. Мені ще деякий час було муторно на душі, довелося один абзац разів п'ять перечитати, але поступово заспокоїлася й змогла зануритися в пригоди книжкової героїні. Колись вже читала цей роман, ось чомусь захотілося ще раз почитати. Головна героїня тут дуже гарна, освічена, неймовірно приваблива для чоловіків і має абсолютно всі якості, щоб закохався і король, і ватажок обірванців з вулиць Парижа. І навіть вільний поет, який дозволяв собі обхаяти в віршах самого кардинала Мазаріні, знайшов її найгарнішою жінкою у своєму житті.

Я проти неї почуваюся гидким каченям. Ну от як так можна? В будь-яку хвилину свого життя голгероїня гарна, у неї не буває смішних виразів обличчя чи безглуздих. Тут варто задуматися, і виглядаю так, ніби навпаки ні разу в житті цим не займалася: вираз обличчя дурнуватий. 

Від перипетій сюжету та власних невеселих роздумів мене відірвав крик воронів у небі. Здригнулася й визирнула, щоб глянути, що там відбувається. На фоні хмар, які до ночі мають оформитися у грозові, зчепилися у битві двоє птахів — чорна і біла. В чорній впізнала Валерія. Навіщо він напав на білу ворону? Невже теж піддався інстинкту та вирішив знищити ту, яка виглядає не так, як всі? 

— Здурів він, чи що? — заговорила занепокоєно, — Як розняти? Ох, як тільки доберуся, пір'я начищу. Зовсім розум втратив, а ще древній фамільяр. 

— По-моєму він якраз нікого не чіпає, — поряд невідомо звідки взявся Влад, теж подивився у небо, — Здається, наша старожилка вирішила вигнати чужака зі своєї землі. Тільки чому він не відбивається? 

Я теж цього не розумію. От попсує мені зараз фамільяра ця ворона, що потім робити буду? Ще й вітер почав підійматися, а плед залишився на кріслі. Влад приобняв за плечі, тільки я не стала скидати його руку, просто тепло так, відмовлятися від цього ні за що не хочу. 

Про тепло говорю. 

Біла ворона налітала люто. Як у простої птиці вистачає сили нанести рану фамільяру? Нервуючись, стисла руки, почала хрустіти пальцями. 

— Валерій! — крикнула злякано, коли чорний ворон каменем полетів вниз, — Валерій...

Вдарившись об землю, він обернувся людиною, я побігла до свого фамільяра: в крові, подряпаний і дихає важко. Та чомусь посміхається, як дурний.

— Ти що? — мені стало страшно, — В-Валерій?

Біла ворона каменем впала на землю поряд і замість птиці встала жінка. Білява,  очі чорні, з одягу сукня, явно зшита з чиєїсь шкури, буси та пір'я, вплетене у волосся. Я дивилася на неї, розкривши рота, вона ж величаво підійшла до Валерія, подивилася так... Блін, мене промурашило. 

— Я так і знав, що вона не проста ворона,— пробурмотів над вухом Влад, — Очманіти. 

— Що ж, ти заслужив право залицятися, — коротко кинула жінка, обернулася й злетіла в небо білою птахою.

Я дивилася на це, розкривши рота, в голові білий шум. 

Валерій. Закохався. То я тепер без фамільяра залишилася? Жесть.