30. Сім'я перевертнів

Мама мовчки обняла мене перед тим, як відпустити з кремезним дорослим чолов'ягою в ніч. По силі обіймів стало зрозуміло, як вона хвилюється. А зазирни в очі, побачиш величавий спокій, ніби не рідну дитину спіткала така біда, а рандомну студентку. 

— Не бійся, — м'яко заговорив перевертень, — Вожак особисто пообіцяв твоїй матері, що ти будеш у безпеці. Вище ніс, мала, ті бовдури малі на нашу територію не проберуться. Хоча б тому, що не знайдуть дорогу, — реготнув він, — Давай сюди валізу, нічого дівчинці такі важкі речі носити. Тобі ще вовченят народжувати.

Змін у моєму житті настільки багато, що навіть думки посперечатися та якось поставити на місце нахабу, не виникло. А може просто занадто зніяковіла від припущення, що потенційно можу народити вовченят... Владу? Ох, щокам стало спекотно. 

— Нам далеко йти? — запитала у нього несміливо. 

— Якщо в моєму темпі, то хвилин десять, — перевертень скептично зиркнув на мене, — З твоїм кроком то всі двадцять. Це проблема?

— Ні, — збрехала і оком не кліпнула. 

Та що там, навіть подумати не встигла, на автоматі вийшло. 

— Ага. Потерпи, прийдемо, Світлана нагодує і спатки вкладе на м'які перини. 

Поки дійшли до поселення перевертнів, вже стемніло. Виявилося, що мій темп сильно знизився через власну неуважність: я перечепилася за кожний горбочок, який трапився на шляху, об кожну гілку, і навіть примудрилася вступити в мурашник. Тепер мучуся, бо зруйнувала будинок працьовитих комах. Незграбна слониха. 

Перевертень, який так і не назвав своє ім'я, привів мене вглиб поселення, до двоповерхового будинку будинку, вибіленого та розписаного червоними, синіми та помаранчевими квітами. До дверей веде дерев'яна тераса з трьома сходинками, за балясинами видно столик зі стільцями. Спершись на перила, на терасі стояв і курив Влад. Він з легким прищуром розглядав мене. 

Блін, це ж тепер з ним можна і вночі на кухні зіштовхнутися, коли водички піду попити: якщо буду так кожен раз реагувати, серце одного разу таки вискочить і не повернеться. 

— Влад, приймай квартирантку, — сказав мій провожатий, — А я поспішаю. Не думав, що дівчинка так повільно ходить, жах. 

Я почервоніла. 

— Це куди ти так поспішаєш, Петро? В шинок? — глузливо кинув Влад, спускаючись сходами.

— А це вже не твоя справа, — Петро насмішкувато фиркнув, поставив валізу рівно й попростував геть, — Пока.

Ми залишилися вдвох, я нервово заправила волосся за вуха. Сподіваюся, йому не хочеться якось нашкодити мені з повноти почуттів. Наказ вожака наказом вожака, а дія любовного артефакта підступна: може не впоратися з собою. 

— Стомилася? — запитав Влад, взявшись за ручку валізи.

— Ні. Просто настрій поганий. 

— Ну так, я чув про штурм гуртожитку. Придурки.

— Вони не владні над собою, — важко зітхнула, — Як тільки Велемир знайде, як знешкодити довбаний артефакт, отямляться. А як бути з розумінням, наскільки тут все небезпечне? Я думала, що найстрашніше відбулося на посвяті. 

— Ти про стрибок через вогонь на мені? 

— Я про русалок і можливість поповнити їх ряди. 

— Не парся, —Влад протягнув руку, ніби збирався обняти, в останню мить передумав і просто поправив капюшон, — Наскільки я чув, серед людей теж небезепечно. Маніяки навіть є. 

— Вони не на кожному кроці, як тут небезпека від магії та магічних створінь. 

— Слав, скажу чесно, тут буває так нудно, що хоч вовком вий, — він поставив валізу на терасі біля дверей, — Сідай, я нам чай зробив.

— Веліян казав, що з моїм приходом стало весело. 

На перила тераси всівся крупний чорний ворон, я трішки розслабилася. Влад це помітив. 

— Не бійся, тут тобі і без Валерія нічого не загрожує. Але розумію, з ним тобі спокійніше, — я взяла чащку й зробила маленький ковточок чаю, аби уникнути необхідності відповідати щось на це. Для мене компанія перевертнів найнебезпечніша у світі, — Ти вечеряла? — похитала головою, — Почекай, я зараз винесу яблучний пиріг, мама по обіді спекла. 

Влад пішов всередину будинку, а ворон перелетів ближче до мене, сів на стіл і сунув дзьоба у мою чашку. Інспектує. Судячи з вигляду, у напої ніякого зілля не знайшлося, Валерій відійшов трішки від чашки й струснувся. Знову перелутів на перила й став ходити туди-сюди. Тим часом Влад повернувся з двома тарілками, на кожній по чималенькому шмату пирога. 

— Тримай.

— Дякую, — шлунок негайно забурчав від одного натяку на їжу, — Вибач за незручності.

— Ти про що? — хлопець вже вправно запрацював ложечкою, видно пироги любить.

— Вам довелося впустити в будинок чужу людину.

— Ти нам не чужа. Прийде час, станеш невісткою. 

Я подавила чаєм, ворон закаркав, ніби попереджаючи не коїти дурниць.

— Не жени коней, — ще раз кашлянула, — Навіть якщо ти кажеш правду і твоя пропозиція зустрічатися продиктована не дією довбаного артефакта, це не означає, що я маю вийти заміж за першого, з ким почала зустрічатися.

— Але не означає, що не можеш цього зробити, — заперечив Влад, — Не забивай зараз голову цим. Просто май на увазі, що мої батьки не виключають такої можливості, тож це невеличкий аванс у бік потенційної рідні.

— Давай змінимо тему! 

Подібні розмови точно не роблять мене спокійнішою. Він так легко говорить про потенційний шлюб, який означає... означає багато речей, думки про які змушують серце заходитися галопом, а щоки паленіти, ніби йому все одно. Влад кинув на мене короткий погляд, на моє щастя нарешті замовчав. Чай допили в повній тиші. Я ніяков зчепила руки під столом, не розуміючи, що далі робити і про що говорити.

— Мої затримуються, так що давай я сам покажу тобі кімнату, в якій будеш жити. Як захочеш, то прогуляємося перед сном.

— Дякую, вже нагулялася на тиждень наперед. А я ще й уроки не повчила, так що...