27. Неочікуваний союзник

Я могла ховатися в гуртожитку після занять, але зранку довелося вмиватися і йти на навчання. Не встигла вийти з гуртожитку, як аж троє хлопців заступили дорогу. У кожного підбиті очі, в одного ще й губа розбита. Міцніше притисла до себе папку з заповненою анкетою для участі в щорічному прибиранні магічних земель: це щось типу добровільно-примусової справи. 

— Вам чого? 

— Я проведу тебе до аудиторії, — заявив найвищий, синець під його оком самий великий. 

— З якого це дива ти? — скинувся хлопець з розбитою губою, — Я проведу Славку.

— Я сама в змозі добратися до навчального корпуса, — осадила їх різко, та хто б мене слухав. 

Хлопці продовжили сварку і знову мало не зчепилися. Чортів артефакт! Любовна магія дійсно страшна. 

— Гей, молоді гарячі півники, — до нас впевнено крокував Веліян, знову руки в брюки, — Мало вчора отримали на горіхи від Анастасії Андріївни? Вона вам ясно наказала триматися подалі від студентки Тесляр. 

Всі троє подивилися на духа природи з-під лоба, з темною обіцянкою і йому горіхів відвісити. Ой леле, вони ж у своєму любовному пориві й мене легко затопчуть. Машинально озирнулася на небо, побачила Валерія, що кружляв доволі низько, і трохи заспокоїлася.

— Іди куди йшов, — запропонував Веліяну той, що самий агресивний серед них.

— Так я сюди і йшов, — той задиристо ухмильнувся, — Мені доручено наглядати за Славкою у ці дні. Ну що, горечко ти наше, ходімо на навчання?

Чомусь зараз не захотілося пхикнути й вилаяти Веліяна за пиху та бісячну поведінку. Обережно, по дузі, обігнула драчунів і вчепилася у лікоть хлопця. 

— Дякую, що прийшов.

— Будь ласка, — Веліян невимушено забрав у мене рюкзак і закинув на своє плече, — До того, як ти прийшла, в академії було нудно. 

— Та ладно, — я нервово заправила волосся за вухо, озирнулася навколо. 

Ранкове сонце світить яскраво, але не змогло прогнати всі тіні з-під дерев, під особливо великими кленами та дубами все ще клубочиться нічний туман. Вранішня прохолода пролізла під кофту, мимоволі здригнулася.

— Ні, ну не без того, щоб хтось щось вчудив, але в таких масштабах ще ніхто не відзначався. 

— Ти мені лестиш, — недалеко, на одній зі стежинок, побачила Влада, він не зводив з мене очей, — Впевнена, що чудили і не менше, просто не те, що я.

— Я ж і кажу, що справа у масштабах косяків. А ще в тому, що ти коїш їх не зі злого умислу, а навіть не розуміючи, що робиш. Це найкраща частина історії. 

— Так і запишемо: мій талант у вмінні косячити з невинним виразом обличчя.

Веліян розсміявся, і взагалі сьогодні зранку він у чудовому настрої. Провів мене до самої аудиторії, ще й постояв поряд, поки не пролунав дзвінок на початок занять.

За перші три уроки мені прийшло штук п'ятнадцять записок з зізнаннями та запрошеннями прогулятися. Твою ж наліво, хто додумався настільки потужний артефакт закинути в купку недолугих? І як студент чи студентка примудрився(-лася) створити подібне? В голові не вкладається. 

Біля печери, в якій проходило заняття по предмету "Основи знань живих, неживих, напівживих, тих, хто перетнув межу, та інших магічних істот магічних земель України", на мене чатували троє: Веліян, Влад і Валерій. Блін, прямо потрійне В якесь. 

Ідіотська думка спровокувала не менш ідіотський сміх, я зігнулася навпіл, не в змозі заспокоїтися, аж сльози на очах виступили. 

— Це нервове, — спокійно заключив Валерій, на спину лягла рука, — Хто з вас принесе води?

Приступ сміху перейшов у противну гикавку. Поки однокурсники йшли в їдальню, я стояла посеред дороги, притиснувши руку до живота, й підскакувала кожного разу, як гикала. Блін, яка жесть. 

— Звісно, гик, нервове, — роздтратовано відвела від обличчя пасмо, яке впало на лоба, — З запис, гик, записок, можна. гик. багаття, гик, гик, скласти. 

— Що пишуть? — запитав Влад. 

Я глянула на нього злегка невпевнено: присутність колишнього хлопця, з яким прозустрічалася менше доби, активувала невпевненість у собі ефективніше за підліткові комплекси. Їм і не снився той мікс емоцій, який зав'язується в тугий вузол, варто лиш побачити того, хто подобається, в радіусі кілометра. 

— Дурниці пишуть, — навіть вдалося не гикнути, вже добре, — Я всі, гик, повикидала. 

— Змусити б їх замість написання любовних записок двадцять раз переписати весь "Кобзар", — фиркнув Влад, — Письменники, блін. 

— Не кривляйся, — спокійно попросив Валерій, — Славці і так нелегко. Так хто по воду сходить?

— Веліян і сходить, — Влад кивнув на духа природи, той закотив очі.

— Не питання, — на губах Веліяна заграла глузлива посмішка, — Фамільяр захистить дівчинку від твоїх домагань, тільки тому спокійно залишаю її тут. 

— Влад ніколи не домагався мене, — відповіла обурено. 

Нічого приписувати перевертню неіснуючі погані якості. Принаймні Влад з тих, хто не глузує на порожньому місці, ще й захищає від ідіотів, які не страждають властивим йому благородством. 

— Це поки що, — незворушно відповів Веліян, — Любовний артефакт має дурний побічний ефект: силоміць закоханий стає агресивним, і в першу чергу до об'єкта закоханості. Тому я поряд постійно.