24. Особливості танців у магічній академії

Йти з ним за руку якось... ніяково, чи що. Та тримання за руки це ж бувально волання на ввесь світ, що ми пара! А забрати незручно, бо ще подумає, що я соромлюся наших стосунків. 

Я взагалі-то соромлюся, але тільки тому, що вони для мене перші, чого чекати не знаю. Та і як відреагують інші невідомо.

— Твоє серденько так швидко стукається, — Влад задумливо дивився на стежинку перед нами. 

— Ем, — ніяково почесала кінчик носа, видала дурнуватий смішок, — І... А що відповідати на таке?

Я почувалася повною ідіоткою. Влад посміхнувся, але ніякого глузування, вже легше. 

— Ну не знаю. Можеш сказати правду, — він обернувся, в очах веселі іскорки й цілком недитяча допитливість, — Що я настільки неперевершений, що в моїй присутності ти не можеш залишатися спокійною, мрієш про обійми і поцілунки. 

— Ти глянь куди розігнався, — фиркнула я, — Ти ще не заслужив ні того, ні іншого. Хоча дуже гарний, і це дійсно нервує, — Влад вигнув брову. Де вони всі цьому вчаться? Є якісь курси по вигинанню брови, щоб виглядало приголомшливо? Ну це ж несправедливо, що всі навколо так уміють, а я ні, — Знаєш, мені захотілося слідом за Міленою придумати собі якусь личину, щоб відповідати тобі. 

Влад розсміявся, але в цьому сміхові я знову не вчула глузування, тому й не образилася.

— Славка, зовнішність то лише зовнішність: з лиця води не пити. Головне ось тут, — він постукав двома пальцями навпроти свого серця, — Врода мине разом з молодістю, а вогонь душі не згасне ніколи. Той вогонь, що змусить мене і в старості тримати твою руку й дивитися захоплено, не звертаючи уваги на зморшки й сивину. 

Ем... е... Нічого не придумалося у відповідь. Слова Влада мене дійсно вразили, від них повяло чимось теплим, рідним. Жаданим. Чи не тому мама настільки холодна, що ніхто на неї не дивиться з подібним захопленням? Батько здимів через пів року після мого народження. Як казала бабуся, виявився не готовим до того, що батьківство не сімейні вечорі та мімімі, а соплі/памперси/слина/гази і все інше. 

Посміхнулася ніяково, сунула другу руку в задню кишеню джинсів, не знаючи, куди ще її приткнути. Влад на ходу зірвав стеблину з високої трави, став покусювати кінчик. 

— Ти так кажеш, ніби вже вирішив, що одружишся на мені й ми проживемо до смерті разом.

— А навіщо ж тоді починати стосунки, якщо не бажати прожити життя з другою половинкою?

— Ем, — я зависла, роздумуючи, як би правильно сформулювати відповідь, — Бо просто добре разом? Але ж це не значить, що так добре буде завжди. А раптом я зовсім не така, якою ти вже намалював мене собі в уяві? 

— Ти намагаєшся мене заінтригувати? — він торкнувся травинкою моєї щоки.

— Ні. Просто... Насправді я не вляпуюся в пригоди так часто, більше часу проводжу за книжками та навчанням. Ти можеш занудьгувати й піти шукати іншу, яка насправді живий вогонь, а не ситуативно. 

Влад нічого не відповів, а в мені засів оцей черв'ячок сумнівів. Він був перший і приносив доволі сильний дискомфорт, заважав насолоджуватися тут і зараз, в моменті. Та блін! Незалежно тряхнула волоссям: "Перестань все ускладнювати, Славка. Сьогодні Влад тримає за руку мене, веде на танці і поки що хоче бути зі мною. Що буде далі, там далі і вирішу".

Йти довелося доволі довгенько, та нудьгувати в дорозі не довелося. Влад дуже швидко завів іншу розмову, розповів трохи про своє дитинство, а ще з цікавістю допитувався про особливості життя серед людей. Виявилося, що перевертням дозволяють з'явитися у місті без нагляду тільки після двадцяти одного, коли вони стають дорослими по міркам зграї. Поки що і він може ходити тільки в супроводі старших, тому Владу цікаво, як почуваєшся, коли йдеш по вулиці й не чуєш загривком погляд дорослого наглядача. 

— Не знаю, як пояснити, бо це для мене буденність. Так само як для тебе буденність гуляти по лісу, зустрічати на кожному кроці істот, про яких я досі тільки в людських книжках читала та іноді від мами про них розповіді чула, — якраз збоку побачила старий пень, на якому були розкладені солодощі та хліб, і не просто так, а на вишитому рушнику, — Ось, наприклад, про це, — кивнула на ритуальний пень, — Ти не звернув на нього уваги, а я як туристка біля семисотрічного дуба: ніби просто старезне дерево, а всі мліють. Так само було б у місті, тільки ми б помінялися місцями. 

— Добре, на цей раз я відстану, — Влад без цікавості зиркнув на підношення якимось лісовим духам, — Але ще матиму час випитати все в подробицях. 

Я не була настільки впевнена, бо більшу частину дня ми на навчанні, потім у мене покарання в бібліотеці, і на прогулянки залишається лише декілька годин перед відбоєм. Мені здавалося, у пари є більш цікаві заняття, ніж говорити про місто та його буденні особливості. Наприклад обійматися, сидячи на березі річки й милуючись доріжкою, яка лягає на воду від світла місяця. 

— Ну ну, — буркнула у відповідь. 

— Ми майже прийшли. 

Танці проходили на лісовій галявині, в яку впиралася обрана мною стежинка. 

Я дивилася на все, відкривши рота. Ну по-перше, галявина настільки велика, що вистачило викроїти з неї декілька футбольних полів, щоправда без трибун. Якщо з ними, то максимум півтора. 

По-друге, замість ді-джейського пульта був помост з інструментами, які грали ніби самі собою: явно зачаровані. Я впізнала тільки скрипку і щось схоже на барабани. Все інше якесь чудернацьке з виду і по формі, та й звуки видавало незвичні: гіпнотизуючі. Під таку напевне танцювали на вечірках Маґнуса Бейна і мавки на закритих тусовках. 

— Ну як тобі? — запитав Влад.

Я виявила, що відкрила рота. роздивляючись розпалений танцями натовп, слухаючи сміх студентів. Над головами де-не-де вже літали начаровані вогники, у траві такими ж вогниками бігали хухи, у великій ямі, наповненій водою, веселилися русалки та пара водяників.