23. Біля криниці

— Відбій об одинадцятій, — нагадав лісовик, коли я виходила з гуртожитку.

— Дякую, — кинула розсіяно. 

Нарешті є час трішки сповільнитися, розслабитися й хоча б спробувати відчути всі принади студентського життя. Весною, коли попереду маячили останній дзвоник та випускний з дев'ятого класу, ті, хто вже точно йшли в ліцеї, на всіх інших дивилися зверхньо: типу, поки ці ще будуть мілкими школярами, ми вже будемо студентами й дозволимо собі дорослі речі. Наприклад, лягти спати пізніше, або змитися гуляти, не відпрошуючись у батьків. Майбутня свобода лоскотала нерви. Я чесно думала, що з першої ж хвилини як почну радіти, аж посмішка до обличчя приклеїться, а вийшло по іншому. 

Думаю, що ті однокласники, які пішли в звичайні людські ліцеї, все ж радіють і вже мають в загашнику одну-дві історії, які батькам не розкажеш. Ех.

Встала посеред доріжки й задумалася: а куди піти? Друзями обзавестись не встигла, тільки ворогами. Талановита, нічого не скажеш. Хоч повертайся до кімнати й клич Мілену гуляти. Хоча... Ні, погана ідея. Роблена зараз не в настрої. Прогулюватися під акомпанемент хникання та постійних звинувачень у тому, що життя їй зіпсувала, буде неприкольно. 

Коротше, довелося йти самій, куди очі дивляться. Ще й уважно слідкувати, щоб вони не подивилися в бік хащі, як минулого разу, а то нової зустрічі з Блудом можу й не пережити. 

Обрала стежинку, головне, що добре втоптана, і пішла по ній вперед. Оно природою помилуюся, свіжим повітрям подихаю, що дуже навіть потрібно після декількох годин в компінії запилених сувоїв у не менш пильній кладовці бібліотеки. Сперечатися не доводиться: тут гарно. Вечірнє сонце пробивається крізь доволі рідкий підлісок, світлові плями так гарно лягають на стежинку, траву поряд і на стовбури дерев. Не надивишся. Чомусь на фото, якби хтось додумався його тут зробити, все б виглядало банально. Напевне тому, що на картинці в галереї, чи навіть на надрукованій фотографії, ти всю оцю красу сприймаєш тільки очима, а тут всіма органами чуття. Картинка, звуки лісу, запахи підліску та чогось пріючого, відчуття самої себе у просторі. Та навіть магічне сприйняття природи навколо. Ех, якби ж дійсно можна було робити фото, які як гіфки. 

Роздумуючи про все це, добрела до криниці. Вона стоїть трішки збоку від стежинки, стара і капєц яка атмосферна, аж пожаліла, що телефон мама відібрала ще вдома. Сфотати б це диво, потім показала б знайомим з людей: мовляв, ось таке бачила на території своєї бурси. Нехай би позаздрили. 

— Ну хоч так полюбуюся, — пробурмотіла собі під ніс.

Обійшла криницю по колу, роздивилася з усіх сторін, спробувала повертіти велике колесо, але воно заіржавіло. Врешті решт присіла на краєчок, благо вона закрита дошками, шансу впасти в неї майже немає. Не гарантовано, що не знайдеться дотепників, яким прийде  в голову пострибати на кришці, але то вже їхні проблеми. Я просто посиджу, помилуюся на хортицький ліс, послухаю спів мавок вдалині. Оно трава неподалік шевелиться, звідти чується попискування, напевне хухи тусуються. 

Прикольно. 

Хм, може треба було книжку с собою взяти? Почитала б. 

Пересіла, сперлася спиною на опору, підтягнула ноги до грудей. Добре, що одягла штани, а не сукню, як хотіла. Тут, звісно, нікого немає, але ж не факт, що мені одній приспічило прогулятися цією стежиною. 

— Які люди, — пролунало позаду. 

Блін, накаркала. Обернулася подивитися, хто порушив мій спокій: Влад. У вечірньому сонці він виглядав... привабливо? Ууу, Славка, пора голову піти перевірити. Нервово поправила бретельку маєчки, вмить пожалівши, що не одягла ліфчик. Підтягнула ноги ближче, аби приховати дещо. 

— І тобі привіт, — буркнула чи то непривітно, чи ніяково. 

Влад присів поряд, глянув з веселим прищуром:

— А я дивлюся, наша Славка знову до лісу пішла сама, ось вирішив прослідкувати. Перші дні в академії показали, що ти неслабенький магніт для пригод.

— Не треба за мною наглядати, не маленька.

— А хто сказав, що наглядаю? — він лукаво всміхнувся, — Просто лечу вслід за пригодами. Пам'ятаєш же, що казав про нас, перевертнів? — я знизала плечима, — Ми любимо випробовувати себе на спритність, метикуватість та силу. Слухай, може мені запропонувати тобі зустрічатися? 

— Що? — у мене щелепа відпала, якось у нього думки швидко скакнули від пригод до стосунків.

— А чому б ні? У мене завжди буде доступ до пригод, які до тебе липнуть, а у тебе буду я: гарний і неперевершений.

Чомусь остання фраза мене розсмішила, зареготала так, що аж сльози виступили. 

— Товаришу неперевершений, я, звісно, новачок у цих питаннях, та чи для зустрічання не потрібні якісь почуття? 

— Бажані, — він не розгубився ні на мить, навіть ближче підсів, торкнувся до руки, — Ти мені сподобалася одразу, характер той ще. Чисто вовчий. 

— Я відьма.

— Ага, пам'ятаю, — Влад поклав свої руки поверх моїх, які я тримала на колінах, вперся у них підборіддям й глянув на мене якось... уф, замурашило від погляду, — Не принцеса. Але то нічого, з принцесами нудно, вони гарно виховані і манірні, а я віддаю перевагу живому вогню. Щоб іскри летіли й пристрасті, як у італьянців. 

— Шут гороховий, — фиркнула я.

Влад широко посміхнувся, а у мене в грудях щось сіпнулося.

Прислухалася до себе, щоб зрозуміти реакцію на пропозицію перевертня. Повинно було б бути відторгнення, обурення, бажання негайно поставити нахабу на місце. Бач, що удумав, зустрічатися пропонує, аби тільки доступ до пригод мати. Каже так, ніби я два кроки ступити не можу, щоб не вляпатися кудись. Так, мала б обуритися, але ж ні. В животі млоїть, в душі вирує цікавість: як воно, зустрічатися з хлопцем? Ходити за ручку, поцілуночки в щічку перед дверима в гуртожиток. І, чого приховувати від самої себе, Влад привабливий. 

Може повиламуватися? Ну типу щоб побігав. Ага, а якщо вдруге не запропонує, що тоді робити буду? Коротше, треба брать.