19. Покарання

Мінус спання у шалаші в тому, що ранкова прохолода пролазить під тонку ковдру, не дає поспати й додивитися солодкі сни. Ранок в лісах Хортиці зустрів головним болем, невдоволенням та відчайдушним позіханням. Озирнулася навколо, помітила на сусідній лавці ще один коц. 

— Це те, що треба, — пробурмотіла собі під ніс.

Завісу, яка слугує дверима в шалаш, відкинули, всередину увірвалися ще голосніші звуки лісу: спів пташок, віддалене стукотіння дятла і плескотіння Дніпра. Ну і ще більшу прохолода, звісно ж.

— Доброго ранку, — вперше побачила Влада без зачіски, розкуйовдженого та пом'ятого зі сну, — Виспалася?

— Ні, — сіла на лавці, кутаючись у коц. Впевнена, що сама пом'ята ще більше, — Не звикла ночувати на природі, — примружилася, бо у двері лилося яскраве сонячне світло, — Втім дякую. Лавка з подушкою і ковдрою краще, ніж виямка під кущем. 

— Згоден, — тут він ухмильнувся, — Нам, перевертням, з цим легше: можна і під кущем виспатися в образі звіра.

— Хіба ви не мерзнете, як і всі?

— У вовчій формі у нас інша терморегуляція, на уроках про істот вам пояснять.

— Добре.

Не знаю, про що ще поговорити. Сподіваюся, мовчання підкаже йому, що пора озвучити ціль візиту. 

— Я чого прийшов. Сонце зійшло, дід Макар вже точно впустить до гуртожитку.

— Ааа, — протягнула розчаровано.

Зараз навіть необхідність вилізти з-під ковдри викликає глухий сум. Під нею тепло і затишно.

Ще ж доведеться теліпатися через вранішній ліс, ну дуже "свіжий". І роса... Бррр. 

— Ти мусиш зібратися до занять, — нагадав Влад, — Розумієш?

— Ага, душ і свіжий одяг. До речі, про ваші традиції зграї: я не знала, що носити одяг перевертнів не можна. 

— Не парся. Але, якщо хтось буде називати тебе моєю парою чи повчати з цього приводу, нічого не пояснюй. 

— М?

— Пояснення буде виглядати як виправдання. Виправдовуються слабкі. 

Я зітхнула й протерла обличчя долонями. 

— Ще трохи, і я почну вірити, що звичайна ввічливість тут вада, в не ознака вихованості. 

Влад нічого не відповів, але легка ухмилка стала красномовнішою за слова. 

Ну що ж, якщо треба бути стервою, то це скільки завгодно. Всього лиш необхідно відпустити на волю дурні сторони характеру. Принаймні я не збираюся бути тією, хто покладе життя на перевиховання магічного суспільства. 

— Мій одяг явно не висох. Не проти, якщо я поверну твій пізніше?

— Не проблема. Йдемо?

— Так. Зараз свої лахи зберу.

На магічну землю Хортиці не можна проносити нічого, що б нашкодило екології, тож і целофанові пакети під забороною. Замість них звичайні тканинні торби. Я скривилася, бо целофан не пропустив би вологу, можна було б нести пакет, повісивши його на зап'ястя й сунувши руку до кишені. Торбу доведеться нести на відльоті. 

Влад дочекався мене біля шалаша, мовчки забрав торбу. Клас, тепер можна обидві руки сунути до кишень.

Пройти так, щоб не замочити ноги у росі, не вдалося. 

Ми йшли мовчки. Сонні, скуйовджені, розмовляти взагалі не хотілося. Було вілчуття, що кляті пташки знущаються, співаючи так весело та безтурботно.

— Запам'ятала дорогу? — запитав Влад перед самим гуртожитком.

— Так.

— Добре. Раз ти вже потрапила в нашу таємну спільноту, то мусиш дотримуватися правил. Про секретність казати не буду, це очевидно. А от мінімум раз на тиждень повинна приходити, проводити з нами час. Всі інші обов'язки пояснить Ксеня.

Була б моя воля, покинула б цю компашку, та елементарна логіка говорить, що це було б величезною помилкою. А може й не логіка, а відьмина інтуїція. 

— Не питання. 

— Тоді я пішов, — хлопець позіхнув, віддав мені торбу і почесав у невідомому напрямку. 

Можливо там їхній гуртожиток. 

Дід Макар глянув на мене підозріло.

— Вижила, — проскрипів дідуган невдоволено, — Так може й буде з тебе толк, яритнице?

— Може й буде, — байдужо знизала плечима, — Тепер впустите до гуртожитку, діду?

Старий пожував губами, що виглядає так. ніби кора тріскається за зсувається в сторони.

— Проходь. 

З випадку раннього часу у вітальні не знайшлося нікого, та й у кімнатах панує тиша. Намагаючись не шуміти, пройшла на третій рівень до своєї кімнати. На мить зависла, згадуючи закляття для чар ключа. На щастя, воно вкарбувалося у пам'ять намертво. 

Кімната за ніч перетворилася на лахмітник. Таке відчуття, що тут вибухнули декілька валіз, і тепер нутрощі звисають всюди. І моє ліжко завалене ганчір'ям теж. Серед куп вгадуються сукні, джинси, кофтинки і інші радощі дівчини, зацикленої на зовнішності. Мілена згорнулася клубочком на своєму ліжку, уві сні така ж сама оманливо невинна, як і завжди. Звичка грати через маніпуляції напевне в'їлася в її характер, як бруд в'їдається у шкіру, якщо довго не митися.

Що ж, я попереджала, щоб не лізла на мою половину кімнати.

Спочатку виникла думка розштовхати нахабу й змусити прибирати, а потім... Згадала, що тут можна чаклувати. Я ухмильнулася, подумки торкнулася до зеленого моря навколо себе:

— Лахміття перед очима, від якого рябить. Одяг Мілени. який на моїй половині кімнати розкиданий, зникни. З'явися в Дніпрі, нехай русалки тішаться. 

Зелене море захвилювалося, заіскрило й потягнулося до лахміття Мілени. Купи спочатку здригнулися, заворушилися, а вже через мить одежини одна за другою вилітали у вікно та розчинялися в напрямку річки. 

Чистоту навела, вже добре. Плюхнулася на ліжко, мало не застогнала від того, яке воно м'яке. Від дерев'яної лавки всі боки болять. І зараз змучене тіло занило. Воно вимагало хоча б краплину комфорту, але попереду заняття. Треба прийняти душ, переодягтися й привести зачіску в пристойний вигляд: знову вороняче гніздо утворилося. Чесне слово, я не винна. Принаймні не знаю, звідки взялася косичка над вухом, при пам'яті я її не заплітала. Важко зітхнувши, в першу чергу полізла в торбу, аби вивісити одяг на просушку. На джинсах знайшла дерев'яну коробочку з маззю. Коли встиг покласти? Я посміхнулася, бо це мило.