16. Ігри лісу

Перевертень споро крокував попереду, я ледь встигала за ним. Ноги зашпортувалися за низькорослі кущі та торішню траву. 

— Ти можеш не так швидко йти? — перевертень і вухом не повів, — Чуєш? Я розумію, що у тебе витривалість звіра і все таке, але я так не можу. Та зупинись же! 

Пізніше я дякувала Богу за те, що цієї миті глянула в спину провіднику. На коротку мить його силует зблимнув. Це тривало менше секунди, моє щастя, що помітила. Перевертень, чи те, що ним прикидалося, повернувся й глузливо кинув:

— Мене послали знайти тебе і привести назад, а не няньчитися. Встигай. 

Він знову закрокував через хащу, спритно оминаючи всі перешкоди. Не так, як робив би перевертень, який виріс у лісі й звик берегти свій дім. Ця істота ніби частина лісу, тому й нашкодити не може. 

Веліян міг перетворитися у це? Не чула, щоб духи природи були здатні на подібні вибрики, але ж я тільки почала вчитися в академії. По суті, знаю лише те, що відділ просвітлення людей постійно зливає назовні. Цього катастрофічно мало. Втім достатньо, щоб навіть людина без магічних здібностей змогла захиститися від декого. 

Швидко стягнула з себе кофту і футболку, одягла навиворіт. Так само вчинила з джинсами, тихенько присіла й перевзулася: правий кросівок наділа на ліву ногу, а лівий — на праву. 

На жаль, це все, що вдалося згадати, сподіваюся, що допоможе. 

Замість того, щоб іти далі слідом за псевдоперевертнем, залишилася на місці. Якщо це хтось зі зграї, то він швидко почує, що позаду немає кроків, повернеться. А якщо... Ну тоді вийде, що правильно вчинила. 

Через десять кроків провожатий зупинився, озирнувся через плече. В темряві не видно його обличчя, але те, як напрігся, розгледіти змогла. Він заозирався, при цьому точно декілька разів вперся поглядом у мене, та не побачив. У животі зав'язався тугий вузол страху, ніби там холодний змій поселився. Ох ти ж! Краще б помилилася. 

— Здогадалася, — прошипів дух, — Нічого, це тебе вже не врятує. 

По спині побігли морозні мурашки. Істота більше не маскувалася під личиною перевертня, силует поплив, як розмите зображення в телевізорі, і зібрався у щось моторошне. Висока тінь, скоріше чоловіча, з дрібним гіллям, яке стирчить звідусюди. Підозрюю, що і це не справжній вигляд, а ще одна личина. 

— Хіба тебе не попереджали, відьмо, що втручатися в життя магічних земель не можна? — голос істоти змінився, став як вітер. Ніби вуха не чують толком, але все зрозуміло і так, — В ліс не ходять, коли заманеться! 

Хто там у нас не любить, коли в ліс навідуються без спросу? Ще й не бачить, коли одяг вивернути. 

Відповідь тільки одна на думку спадає: Блуд. 

Блін, а як його задобрити? Нічого в голову не лізе, хоч плач. Але сльози нічим не допоможуть, тут треба кумекати. І швидко. Наскільки пам'ятаю, Блуд заводить у хащу й губить жертву, тому треба йти у протилежному напрямку. 

Стала потихеньку, ледь дихаючи, відступати назад. Я і вдень не дуже обережна, а у темряві взагалі незграбний слон. Коротше, вже через три кроки наступила на суху гілку: вона, зараза, ще й так смачно хруснула, що по ефекту ніби удар з пушки пролунав. 

Блін!!!!!!!!! 

Завмерла ховрашком, затихла. Навіть не дихала, тільки таращилася у темряву широко розкритими очима в надії роздивитися зручну стежинку. А ще молилася про себе всім, кому тільки можна, аби тільки Блуд не зрозумів, де я.

— Мені не треба тебе бачити, відьмо, щоб не випустити звідси, — Блуд взявся глузувати з мене, абсолютно впевнений у своїй силі та владі, — Це мій ліс, моя територія. Якщо мала дурість зайти сюди, тут і залишишся. 

У темряві застугоніло, затріщало, здійнявся вітер. Якась гілка вдарила по обличчю. За нею друга. Ай, боляче! Що відбувається? За щиколотку щось вчепило й потягло вбік. Твою ж маму! Блуд змушує ліс нападати на мене. Ой ой ой, оце вже фігово. Треба діяти, а не стояти на місці, більше немає різниці, чи почує ця істота, як я ламаю хоч усі гілки, сховані під травою. Не думаючи, кинулася куди очі дивляться, руками намагаючись прикрити обличчя від болючих ударів гілками. Все повстало проти мене! Навіть трава оплітає ноги, як у дурному фільмі жахів з низьким бюджетом. Через декілька кроків злетів лівий кросівок, гілка підчепила кофту й мало не розірвала її. Та зараз! Роздратовано вивернулася, і вчасно, бо щось просвистіло якраз там, де щойно була моя голова. Блін, якби хоч день був, а то темінь така, що хоч глаз виколи. Що, в принципі, Блуд і намагається зробити за допомогою лісу. 

— Чим довше ти опираєшся, тим гірше буде, — пролунав позаду страшний голос Блуда, — Змирись зі своєю долею, і, можливо, все пройде легко. 

— Я помирати не планую, — процідила крізь зуби.

На лобі, на щоках, на шиї та руках вже відчувається печіння від свіжих подряпин. Зараз на них якось фіолетово, потім замажу чим-небудь, головне вибратися. 

Волосся зачепилося за щось, нетерпляче рвонула його, не турбуючись про цілісність шевелюри. Пофіг, хоч налисо обстрижуся, якщо видеру тут все! 

Ліс намагався мене знищити, а я так само вперто старалася вижити. Тепер розумію Гаррі і Рона, яких затято намагалася прибити ота Іва. Долоні вже печуть від подряпин, але я не здавалася: інтуїція підказувала, що зупинка це смерть. 

Праву ногу сильно оплело травою, я вже по інерції полетіла вперед, і... кувирком покотилася вниз по схилу. Паніка накрила з головою, хаотично рохмахувала руками, щоб схопитися хоч за щось, але марно. Здається, пройшла вічність перед тим, як сталося найгірше: я полетіла кудись. 

В голові майнула думка: от і все, Блуд добився свого. 

Мені здавалося, що лечу довго, та підозрюю, що це було не довше трьох-п'ятнадцяти секунд. З усього маху ляпнулася у воду й пішла на дно. При ударі об поверхню з легенів вибило повітря, вони негайно запекли. На паніці почала загрібати руками й молотити ногами, щоб виплисти на поверхню. Ой не з руки мені зараз у Дніпрі купатися! Хоч би русалки не припливли.