14. Сусідка по кімнаті

Після занять з'ясувалося, що в кімнаті я більше не одна. Поки ми дізнавалися все про елементарних створінь по типу хухів, гуків, та інших породжень магії від привида козака, а потім розділилися по профільним заняттям для кожної раси окремо, мені підселили дівицю неземної краси. Висока, ноги такі довгі та стрункі, що виникає запитання, як на них ходити можна; тоненька талія, як у корейських айдолів; великі груди, ще б трохи, і було б непропорційно до худорлявої статури; довге волосся шовковисте, лискуче і неймовірно привабливе, мені самій захотілося захоплено доторкнутися; блакитно-зелені очі обрамлені довгими пухнастими віями. В першу мить я подумала, що ожила героїня аніме. 

— Чого вилупилася? — ляльковим голоском запитала дівчина, — Тобі такою ідеальною ніколи не бути, і не мрій, — вона зверхньо відвернулася, демонструючи всім виглядом, що неймовірно страждає через присутність такої замарашки, як я, — Значить так, тут діють правила. Якщо хочеш жити в цій кімнаті, будеш їх дотримуватися. 

— Та ну? — я вигнула брову. 

Нахабність нової сусідки навіть позабавила, але все ж вирішила вислухати ідіотські правила. 

— Ти не тонеш, — закотила очі, у жарту дуже довга борода, аж незручно реагувати на нього, — По-перше, ніяких хлопців! Ти десь підчепиш якогось бідосю, приведеш сюди, звісно ж, він одразу закохається у мене, і матиму клопіт.

— А ти не страждаєш низькою самооцінкою.

— Мені ні з чого, — білявка демонстративно окинула поглядом свою ідеальну фігурку, — По-друге, по ночам не вчитися. Я маю висипатися, аби бути гарною, бубоніння під ковдрою мені заважатиме. Сонна я зла, можу кинути прокляттям, не задумуючись, — ну, не тільки ти можеш кинути щось заковиристе, — І третє, найголовніше. Якщо я приходжу сюди з хлопцем, ти негайно десь губишся. Не хочу, щоб твоя неоковирна пика псувала нам романтичний настрій, — тут дівка обернулася до мене, грізно звівши брови, я мало не приснула зі сміху, уявивши, як довго вона відпрацьовувала цей жест, — І не здумай сперечатися, замарашка сільська. Я улюблена роблена своєї пані, і сил маю так багато, що майже як вроджена. Зрозуміла? — ну клас, тепер ще й ця проблема. Пхикнула, скинула рюкзак на своє ліжко, роздратовано заплела пасмо, що випало з зачіски, в косичку, кінчик якої засунула в масу волосся, зібраного в хвіст, — Ну а ти у нас хто? Сільська знахарка? Скотині хвороби зашіптуєш?

— В дитинстві у мене була нянька, — заговорила я глухо, — Мама постійно була зайнята, не могла проводити зі мною стільки часу, скільки його дістається людським дітям. 

— Ой, тільки не треба тут сопливих історій про важке дитинство та дерев'яні іграшки.

— Помовчи, — в наказ я вклала зовсім тріши сили, але на неї вистачило, — Так краще. Про що я казала? Ах, так. Няня була робленою, як ти. Її створила моя бабця. Втім дар у тієї жінки довелося відібрати, бо вона замість вдячності та нормального використання шансу увійти в магічний світ і взяти звідси силу та допомогу спільноти, спробувала виманити мій дар. Майже навчила мене типу віршику, який насправді був частиною обряду дарення. З тих пір я ненавиджу роблених, — сусідка по кімнаті дивилася на мене з люттю, — Тому слухай мої правила, і не кажи, що не попереджала. Перше: твоя тільки половина кімнати. Я не лізтиму до тебе, хоч свинарник там влаштуй, але й ти не маєш права переступити межу. Друге: ніяких хлопців. Для побачень є дуже багато цікавих місць, тут зона антиромантики. І третє: за будь-які спроби нашкодити мені за допомогою магії, будеш платити зняттям наговору, який робить тебе красунею. Зрозуміла? — вона задихала, наче розлючений бик, — Не бачу згоди в твоїх очах. Кивни хоча б.

Нова сусідка ще пару хвилин гралася в киплячий чайник, і нарешті кивнула.

— Можеш говорити, — я відмінила наказ мовчати, — Але відтепер думай перед тим, як дозволити словам вилетіти з рота.

— Так ти вроджена, — від зверхності та виклику в тоні дівчини не залишилося й сліду, — Вибач, не знала. Клятий годинник сказав, що ти слабка роблена.

Я глянула на годинник, його стрілки вигнулися в дулі.  

— Не дуже довіряй цій тарілці зі стрілками. Здається, годинник потребує дресирування.

— Студенти не можуть втручатися в роботу організаційних артефактів, — з апломбом заявив годинник, — Будь-яка спроба карається відпрацьовкою в господарському корпусі. 

— Ти мене лякаєш підмітанням вулиць?

— Твоя фантазія на нулі, студентка Тесляр. Підмітати вулицю може кожна дурепа, а от вичистити фонтани робота саме по тобі, хамка. 

— Стули пельку, — фиркнула я, — Договоришся, втоплю в туалеті. 

Годинник обурено замовчав, але стрілки тепер дивилися суворо вгору, а надпис повідомляв:

— Про час та місце вечері здогадайся сама, відьмо. 

Пустий шлунок негайно забурчав. Якщо так згадати, то востаннє я щось їла ще вдома, тобто більше доби назад. Нє, ну прикольно. І що тепер? Рука смикнулася до кишені, де мав би лежати мобільний, завмерла... Дідько, сюди ж не можна їх приносити. 

— Ми залишимося голодними через вредний артефакт? — сусідка по кімнаті справді розгубилася, — Мені не можна пропускати вечерю через гастрит. Може ти помиришся з годинником? 

Я недобро зиркнула на артефакт, він якраз щось мудрував зі стрілками у спробі скласти їх у непристойну фігуру. Нехай зав'яжеться на вузол, дурна тарілка! 

— Студентка Тесляр! — заволав годинник так голосно, у мене вуха заклало. Скривилася, демонстративно прочистила одне мізинцем, — Негайно відміни закляття! — стрілки тремтіли, смикалися, але хитромудрий вузол надійно їх втримував.

— Ой, нам хана, — пролопотала сусідка, — Ясно ж сказано, що втручатися не можна. 

— Не скигли, — кинула їй роздратовано, — І ти теж, тарілка зі стрілками, закрий свою волалку. Тебе для чого сюди повісили? — годинник вперто мовчав, — Не хочеш відповідати, сиди з зав'язаними стрілками. Набридне, тоді поговоримо.