13. Артефакт

Я не знаю, якими мають бути заняття у вищих навчальних закладах, бо ще не потрапила туди. Людьский універ мені світить тільки після магічної академії, яка по документам коледж. Він же ліцей, він же ПТУ. Мої уявлення про приміщення для занять базується на шкільному досвіді: кімната з вчительським столом, партами для учнів, дошкою для записів на стіні та купою портретів, розвішаних над нею. В деяких ще бувають кімнатні рослини в горщиках, але це вже від конкретного вчителя залежить. Комусь подобається, комусь ні. 

Коротше, побачене мене глибоко шокувало. Як мінімум воно дивне. 

Замість стандартної класної кімнати нас привели в якусь печеру. 

— Падайте, де бачите, — недбало кинув молодий викладач, візуально схожий на типового козака, але тільки віддалено. Чуб на місці, сережка у вусі є, а одяг звичайних, ніяких червоних шароварів та сап'янових чобітків, — Не стовбичте, сидячих місць на всіх не вистачить, а урок довгий. Вистояти не кожен зможе.

Я озирнулася навкруг себе, примітила неподалік зручний виступ на природній стінці скелі й швидко кинула на нього рюкзак. Найпростіший спосіб застовбити місце, поки цього не зробив хтось інший. Озирнулася, раптом хтось захоче посперечатися, але таких не знайшлося. Хіба що вчорашня дівчина, врятована від русалок, пропалила поглядом, повним ненависті. Ніка притулилася плечам до стінки поряд зі мною. 

— Будемо змінюватися, — я одразу запропонувала рішення, — Спочатку я посиджу, потім ти. Добре?

— Не питання, — упириця злегка всміхнулася, — Втім ми витривалі, я можу довго стояти нерухомо і не втомитися.

Щось у ній змінилося. Вчора, до церемонії, в очі кидалися її зріст, деяка нескладність фігури і темне волосся, а зараз у напівтемряві печери м'яко світяться карі очі. Не розумію, як вчора не звернула на це уваги, напевне через хвилювання.

— Що? — запитала Ніка, побачивши, що роздивляюся її.

— Мені здається, що вчора твої очі не світилися так... яскраво. 

Упириця посміхнулася, вчепила кінчик своєї коси й почала пропускати волосся крізь пальці. 

— Так, не світилися. Розумієш, я дійсно пила енергію живих, щоб просто вижити: упирі не мають батарейки, яка відновлюється сама. Саме образливе в тому, що навіть люди таку мають, а вони ж начисто позбавлені магічних здібностей, — Ніка важко зітхнула, — Вчора я попросила батечка Хороса перенаправити потоки, тепер моя батарейка заряджається від природи. Я більше не стримуюся в бажанні наповнитися. 

— Я рада за тебе. Насправді дуже рада, — запевнила нову подругу, — Почекай? Тобто вчора не твій дар змінив напрямок? — упириця похитала головою, — Очманіти. 

Всі студенти потихеньку перешіптуються, у печері стоїть гул розмов. Нас багато, близько п'ятдесяти чоловік. Мама казала, що сюди їдуть студенти з усієї країни, бо наша академія єдина. В сусідніх країнах інші магічні традиції та напрямки, наша земля їх не прийме, так що вступати туди немає сенсу.

Несподівано до печери увійшли... перевертні. Я вигнула брову, бо першокурсники всі вже на місці. Що тут забули представники другого та третього курсів? Тим паче звірі. 

— Нарешті, — видихнув викладач, — Запізнюєтеся, хлопці. Давно пора починати урок, а вас все немає.

— Вже ж прийшли, — відповів Влад. 

Я почервоніла й відвернулася, згадавши вчорашнє. Так швидко зустрітися з цим перевертнем не хотіла, та й готовою не була.

— Організуйте мені тишу, першокурсники, — заговорив викладач, і всі закрили роти, як по команді, — Увага, зараз дивимося на мене уважно. Щось незвичне бачите? — я чесно придивилася, та нічого не побачила, звичайний мужик. Може ми повинні були б одразу розпізнати його расу? Дурне сподівання, адже ми провели все життя серед людей, — Нічого? Ну добре. А так? — викладач підійшов до багаття, розведеного посередині печери, дим від якого йде в природний продух. Я спочатку не зрозуміда, але... він просвічується! По дружньому "ах" зрозуміла, що всі догледіли, — Все правильно, я привид. У цій академії викладаю предмет з заковиристою назвою: "Основи знань живих, неживих, напівживих, тих, хто перетнув межу, та інших магічних істот магічних земель України". Скорочено можете називати ОЗІУ. Але в щоденниках пишіть повну правильну назву. Не бачу, щоб хтось з вас взявся за перо.

Останні слова змусили прокинутися. До цього я ніби загіпнотизована дивилася на викладача, не в силі відвести погляду. Як п'яна полізла в рюкзак, вийняла звідти зошит та перо. Не гусяче, але й не пластикову ручку, бо на цю територію не можна нести чогось, що шкодить екології. Звичайна кулькова ручка в чорному списку. 

Інші першокурсники поступово й самі ніби прокидалися, осоловіло лупали очима. На те, щоб всі отямилися та приготувалися записувати лекцію, пішло не менше п'яти хвилин. 

— Ну що ж, студенти дібралися доволі сильні, — заключив викладач, — Рекордний час за останні п'ять років.

— Що це значить? — запитала Ніка.

— Це значить, що вас зачарували комбінацією природної привабливості привидів, які вміють задурити голови не тільки людям, і артефакту, який цю здібність підсилює, — сказав найстарший перевертень, дуже серйозний з вигляду, такий легко дасть по загривку нерадивим молодшим, — Молодці, а то не хочеться починати день з тягання на собі всілякого магічного зброду.

— Ну ну, грубіянити не обов'язково, — втрутився викладач, — Другий урок на сьогодні: зранку перевертні далеко не добрі хлопці. Більш-менш нормально з ними можна поспілкуватися не раніше обіду. Врешті решт, вони нічні хижаки. Все, хлопці, дякую за допомогу, можете йти на свої заняття. 

Натовп перевертнів швидко покинув печеру, я аж зітхнула з полегшенням. Чомусь усвідомлення, що Влад неподалік, сильно дратує й змушує почуватися невпевнено.

__________________________________________________________________

Книга бере участь в конкурсі, тож дуже прошу підтримати вподобайкою та коментарем.