8. Студентська посвята. Частина перша

Я думала, що після церемонії, поки першокурсники красуються новенькими плащами, Велемир знову скаже щось героїчно-пафосне. Можливо чекала слів, які стали б провідником у майбутнє. Втім він кивнув моїй мамі, подав їй руку, і обидва покинули галявину перед дубом Хороса з виглядом змовників. Кутики маминих губ тремтіли, ніби вона намагалася стримати посмішку.

Сонце зайшло. 

До настання темряви ще є час, на початку вересня сутінки довгі. Я розгублено завертіла головою, не знаючи, що робити далі. Повертатися до гуртожитку? Напевне так правильно. Всі першокурсники виглядають такими ж розгубленими. Ніка стискає губи, намагаючись вдавати, що досі впевнено тримає контроль над ситуацією.

Старшокурсники, навпаки, прийшли в небувале збудження. І це насторожило ще сильніше.

— Увага, молодіж, — виголосив хтось з натовпу третьокурсників, — Нікуди не розходимось. Щойно вас легалізував на магічній землі батечко Хорос, а тепер справа за нами. Хто забоїться і не буде прийнятий у студентську спільноту, нехай нарікає на себе. Всіх сміливих прошу пройти на берег Дніпра.

Я нахмурилась. Про подібні посвяти знають всі, хто хоча б раз дивився молодіжні серіали, це не щось дивне. Але ж питання, наскільки це буде принизливо, залишається відкритим. 

— Я, звісно, противниця стадного інстинкту, але йти проти спільноти небезпечно, — пробурмотіла собі під ніс Вероніка, — Ну не втоплять же вони нас у Дніпрі!

— Сподіваюся, — пробурмотіла похмуро.

Неусвідомлено підняла голову до неба, вишукуючи чорну цятку. Немає. Валерій напевне кудись по справам полетів, інакше пояснити собі це дезертирство не можу. Роздратовано стисла губи. 

З настанням сутінок тіні стали розмитими, а дерева втратили окрас. Тепер вони здаються однотонними силуетами. Третьокурсники та другокурсники натовпом повалили у просвіт між деревами, туди, де чується плескіт хвиль. Ми пішли за ними, абсолютно не впевнені у тому, що хочемо йти.

— Гей, червоний плащик, — такий серед першокурсників тільки у мене, мимоволі обернулася й зрозуміла, що це пролунало з групи перевертнів, — Якась ти несмілива для тієї, яка з бойовою магією на ти. Хочеш до матусі під бочок?

Придурок!

З душі піднялося сильне роздратування, перетворилося у вогонь в грудях, на кінчиках пальців заіскрила магія. 

— Воу воу, легше на поворотах, — Веліян виник поряд, ніби з-під землі виріс, — Будеш кидатися на кожного перевертня, острів просмердить паленою шерстю. 

— Тобі чого? — запитала неласкаво. 

Інший би знітився й постарався розчинитися в тінях, бо гнів відьми штука непроста. Особливо коли магія виходить з-під контролю через наявність сильного магічного фону навколо. А цей нічого, стоїть ухмиляється. Я всерйоз задумалася, яке око нахабніше, каре чи зелене? Цікаво,під яким синець буде яскравішим? 

— Задовольняю нестерпне почуття відповідальності за одну пихату відьмочку, — заявив він, — Твій фамільяр просив придивитися.

— А він де? 

— Сама у нього запитаєш потім, — Веліян потис гострими плечима, — Ходімо вже, поки вас двох у боягузки не записали. 

Майже всі першокурсники вже втягнулися у природні двері, тобто в просвіт між деревами. Довелося поспішити. До речі, чому Ніка так багато мовчить? Я б уже давно втрутилася і щось би ляпнула. 

— До речі, ви знайомі? — вирішила проявити ввічливість.

Обидва дружно знизали плечима, зиркнули один на одного.

— Цей нахаба Веліян, літній дух. А це Вероніка, упириця, — представляючи їх один одному, я почувалася ідіоткою, ніби граюся в зіпсований телефон, — Тепер познайомилися.

Вони неловко потисли руки один одному, ледь торкнувшись кінчиками пальців. Як дерев'яні солдатики, чесне слово. 

— Тепер можемо йти? — глузливо запитав Веліян.

Мене бісить його зверхній погляд. Те, що вічно тримає руки в кишенях брюк, теж дуже бісить. 

— Угу.

Якби ризикнула щось сказати, то точно вкрила б духа природи відбірним матом. 

Веліян хмикнув і пішов попереду, а ми вже за ним. За тим просвітом виявилася доволі велика смуга берега з чистим піском. Ой, а на тих пляжах, де я бувала до цього, відсутність сміття велика рідкість. Незвично якось, що ніде не валяються пляшки з-під пива та квасу, і окурки. Зате серед натовпу вже тиняються пара вовків. Я машинально стисла кулаки, та змусила себе розслабитися. Ні, вони ж не дурні, аби кинутися на відьму тут. Ах, чому Валерій не прийшов? Ще отримає у мене, діловий. 

— Що тут буде відбуватися? — запитала Ніка у Веліяна.

Ох, я б не стала цього робити. Зайва допитливість ще сильніше роздує і без того величезне его придурка. І дійсно, Веліян приосанився, кинув на упирицю схильний погляд, кинув коротке:

— Побачиш. Буде весело, — на тонких губах хлопця затанцювала глузлива ухмилка.

Я закотила очі.

— Пані та панове, — над натовпом розбурханих студентів пронісся зичний голос, він належить хлопцю, який встав на валун і окидував усіх поглядом полководця, — Вважаю привітальну вечірку відкритою, — хлопець підняв руки й свиснув. Майже всі відповіли азартними вигуками, таким же свистом, вовки загарчали й завили. Я вперто мовчала, роздивляючись оратора. Доволі високий, чорнявий, модна зачіска. Його без натяжки можна назвати красунчиком. Босий, одягнутий в звичайні сині джинси, чорна сорочка розстібнута, напевне щоб усі побачили ледь помітні кубики пресу й підкачані груди. Раптово впіймала себе на думці, що від такого народяться гарні діти. Тьфу, ідіотка. Тим часом хлопець зробив жест руками, закликаючи до тиші, і вона настала майже миттєво, — Перед тим, як перейти до справжніх розваг, у нас є важлива справа: прийняти першачків у студентську спільноту. І почнемо церемонію з дівчини, яка одягла сьогодні червоний плащ, — він знайшов мене поглядом у натовпі, а я вразилася, як контрастують світлі зелені очі з відливом у карий, з чорним, як крило ворона, волоссям, — Щось мені підказує, що це єдина можливість обійняти красуню й не схопити бойове закляття в лоб, — хлопець бешкетно ухмильнувся.