7. Церемонія

Нервово зчепивши руки, зробила крок вперед. Відчула, як неприємно тремтять пальці, потерла долоні одна об одну, намагаючись непомітно витерти піт. У небі сутужно прокричав ворон, машинально підняла голову, видивляючись чорну точку на тлі світлого неба. Валерій кружляв доволі низько. Його присутність додала мені сміливості. Принаймні дзьобне в зад кожного, хто здумає наді мною посміятися.

— Зараз підійдіть ближче до дуба, — скомандував Велемир, — Кого назову, той виходить з ряду й підходить до дерева, кладе ліву долоню на стовбур. Це важливо! Не переплутайте, щоб не зробити світлий дар темним, а темний світлим. Звісно, якщо вам не хочеться саме цього, — він окинув нас усіх чіпким поглядом, ніби намагався визначити, від кого чекати сюрпризів, — Туманова Оксана, — Велемир назвав перше ім'я.

Я завертіла головою, аби побачити, хто саме відгукнеться. Спочатку всі стояли нерухомими стовпчиками, потім одна дівчина, низенька й пухкенька, зробила невпевнений крок до дерева. Потім ще один. Через три кроки сміливість потихеньку повернулася до неї, Оксана випрямила спину й стала ступати впевненіше. На секунду завмерла, всі побачили, як догори сіпнулася її права рука, але дівчина швидко опустила її та підняла ліву, поклала на стовбур. Він вмить засвітився теплим сонячним світлом, його ниті пронизали дерево від самих коренів до верхівок гілля. Ми завмерли, а Оксана помітно затремтіла. Нарешті сонячне світло зосередилося біля її долоні, від нього протяглася змійка до зап'ястка, і ось на ніжній шкірі утворився знак. Оксана відняла руку від стовбура. 

— Підійди сюди, — наказав Велемир, — Давай поглянемо, що тобі призначив Хорос, — керівник академії обережно взяв долоню дівчини й уважно придивився до знаку, — Ну що ж, Оксано, твій знак чітко вказує, що дар у тебе цілительський. 

Звідкілясь з'явився чоловік з пересувною вішалкою. Чопорно й незворушно наблизився, зняв з плечиків смарагдовий, з переливами, плащ і накинув на плечі Оксани. Бути їй тепер при лазареті тут, і лікарем у світі людей. Серце разок стукнулося, реагуючи на мої нерви. 

Велемир продовжив викликати першокурсників одного за другим. Поки черга дійшла до Вероніки, я нарахувала не менше сорока людей. Причому хлопців більше, ніж дівчат, і більшість з них перевертні. От вже ж "пощастило". 

— Вероніка Вітренко, — покликав Велемир, — Ходи до дубу.

Упириця глянула на мене трішки злякано, розправила плечі й пішла до величного дерева. По напруженій спині видно, що вона на щось наважується. Дівчина задрала голову, вдививался у віття вгорі, яке ніби підпирало небо, а потім... Рішуче підняла праву руку й торкнулася стовбура раніше, ніж хтось встиг зойкнути. Замість сонячного світла по тому, що можна було б назвати венами дуба Хороса, прокотилося червоне. Навколо багато хто ахнув, і я теж. Ще й прикрила рота рукою. Що ж тепер буде? Кинула занепокоєний погляд на Велемира, але ж виразу обличчя не видно, тільки силует. 

Цікаво, що думає про все мама?

Червоне світло огорнуло Ніку на декілька митей, схлинуло й витяглося тонкою змійкою до зап'ястя дівчини. 

— Твій народ рідко наважується на таке, — сказав Велемир, коли роздивлявся її знак, — Бо ваш дар мало вивчений, а тим більше те, як він реагує на втручання. Сподіваюся, що піде на добро. Ось, дивися, — він торкнувся вказівним пальцем знаку, — Це значить, що чіткого направлення немає, лише кілька схильностей. Травництво, цілительство і трішки пророкування. Семене, сподіваюся, ти запасся чорними плащами?

Ніка повернулася в стрій абсолютно спокійною, поки море студентів навколо хвилювалося через нечувану подію: четверта людина після Велемира одягла плащ такого кольору. 

— Владислава Тесляр, — пролунало моє ім'я, серце сіпнулося, в голові на мить зашуміло.

Нагадала собі, що боятися нічого, дуб не кусається. Ніхто з тих, хто вже отримав знак, навіть не зашипіли, значить це не повинно бути боляче. Тож нічого зображати схвильовану панянку в біді, треба тримати обличчя. Не можна осоромити маму. 

Кора дуба Хороса виявилася шершавою і дуже теплою на дотик. Дивитися на сонячне світіння зблизька виявилося боляче, тому прикрила очі, і все одно під повіками було дуже світло. Ось до зап'ястя торкнулося щось сильно тепле, на мить стало дискомфортно... і все.

Велемир вивчив знак дуже уважно.

— Вітаю, Владиславо, твій дар у створенні заклять бойової магії, — у мене відпала щелепа, розгублено глянула на матір, але вона залишалася спокійною, — Сподіваюся, що будеш використовувати його на захист, а не для нападу. 

На мої плечі ліг червоний плащ. 

Після мене церемонію пройшло ще декілька першокурсників, але що у них там, вже не придивлялася. Нервово кусала губи, бо все життя вважала, що мій дар тяжіє до цілительства або травництва, як і у всіх в роду. А тепер що виходить? Поки мама та бабця лікують рани, я винаходжу те, що їх наносить? Якась дивна асиметрія. 

В небі знову вчувся крик ворона, та я вже не підіймала голови. Щось сказати з приводу кольору мого плаща Валерій зможе, коли перекинеться, зараз не час. 

— Не засмучуйся, — прошепотіла Ніка, — Твій напрямок магії не вирок. 

— Я знаю, — відповіла так само пошепки, — Просто... Так, це не рідкість, але в нашому роду не траплялося. Навіть не знаю, звідки воно взялося. 

Ніка мовчки потисла мою руку, цей простий жест настільки здивував, що втратила дар мови. Ніхто з подруг у школі ніколи так не робив. Цей жест... він про щось більше, ніж дружба. 

_____________________________________________________

Книга бере участь в конкурсі, тож дуже прошу підтримати вподобайкою та коментарем.