3. Валерій

На моє щастя, гравієва доріжка очікувано вперлася у сходи, що ведуть до входу в будівлю академії. Якби не була зайнята клятою валізою та мовчазною лайкою на себе ж, вже б давно побачила те, що навряд чи хоч когось вразить величчю. Я ж чого очікувала? Будівлі у вичурному стилі, бажано готичному. На крайній випадок могла б бути схожою на головний корпус ЗНУ. А це... Старий будинок, на тяп-ляп складений з каменюк різного розміру, нашвидкоруч підігнаних одна до одну. Дерев'яні двері перекосилися й майже звисають з петель. 

Я розчаровано споглядала оце неоковирне щось. Здається навіть рота відкрила. 

— Славка, не дуркуй, — зітхнула мама.

— Що? 

Оце зверхнє ставлення, як до малої нерозумної дитини, вивело зі ступору, повернулося роздратування. Я плавилася на спекотному сонці, поки чекали на цього придурка, перлася лісовою стежкою і притискала скривавлений палець до старої дошки, яку було б непогано відчистити шкребком, щоб що? Мінімум три роки провести у кам'яній лачузі з протягами? Дійсно, чому це я незадоволена? Незалежно смикнула плечем.

— Може вам ось це здається красою, гідною замилування, бо своє-рідне, а для мене це жах. Ліжка в гуртожитку теж кам'яні? Чи хоча б дерев'яні лавки маються з перинами? А, митися будемо в дерев'яних лоханях, — сарказм так і лізе з мене, нічого не можу з собою зробити.

Веліян подивився на мене так, ніби я несу відбірну маячню. В різноколірних очах крупним по білому читається запитання: "У тебе хоч крихта розуму є, відьмо?"  До серця підповз холодок сумніву. 

— Ох, ніби не я навчала тебе елементарній магії, — пробурмотіла мама, — Доню, ти зараз покладаєшся на сенсорні відчуття звичайної людини. 

Вона замовкла, а я нахмурилась. Озирнулася навкруги ще раз. За спиною сірою змією між зарослими кущами тягнеться гравієва доріжка. На ній валяються зламані гілочки, листочки. Десь гравій згорнутий в купку і видна чорна земля. Підняла погляд вище. Дерева такі ж захаращені, як і кущі, на гіллі де-не-де висять сухі гілки. Та й на землі сушняка багато. І ця кам'яна лачуга... Тільки зараз з'явилася думка, що мене водять за ніс. Хіба може єдина в Україні магічна академія так нахабно не слідкувати за своєю територією і розташовуватися в сараї? Ні. Бо тоді б гонорові гості з польської академії підняли б на кпини й рознесли б це по всьому світу. І першими реготали б східні сусіди, яким вічно хочеться довести, що ця академія філіал їхньої. 

Відчула себе малим дурним дівчиськом, від образи на очах виступили сльози. 

Так, зберися, Славко! Ще пара митей, і Веліян живіт порве від реготу. 

Скосила на духа недобрий погляд. Стоїть спокійно, на обличчі написане смиренне очікування. Ага, ніби я вірю! Нікого ти не обманеш напускним спокоєм. 

Прикрила очі й потяглася подумки до магії всередині себе. Цій вправі мене бабуся навчила в якості вибачення за синьку в шампуні.

Спочатку уявила своє енергетичне поле морем. Коли почула плескіт хвиль, придивилася пильніше. Ось жовто-помаранчевий колір енергії людської частини; далі блакитно-сіра частина енергії, яка приходить ззовні, від природи й інших гарних емоцій; за цим полем щось темніше, це те, що йде від негативних емоцій, а вже за ним... Ось вона, зеленкувато-смарагдова вода, неймовірно чиста. Тягнутися до неї не треба, варто лише покликати: "Іди до мене", — сказала подумки. Зеленкувато-смарагдове море сколихнулося, спочатку маленькі струмочки розрізали оте темне, і блакитно-сіре, і жовто-помаранчеве. Згодом вони стали сильнішими, перетворилися на ріки, аж поки не оточили мене повністю. Тепер порядок енергії змінився, на кінчиках пальців затріщало щось типу статичної енергії. Я відкрила очі. 

Все, що оточувало мене, змінилося.

Замість гравієвої доріжки за спиною йде рівний асфальтований тротуар, оточений по бокам акуратно підрізаними кущами. Вони утворюють зелений паркан. Ліс більше не виглядає захаращеним, навпаки: кожне дерево ніби усвідомлено зайняло своє місце, чудово знаючи, яку прекрасну загальну картину створює своєю присутністю. 

— Але ж, — я безпомічно подивилася на колесика валізи, в яких застрягли дрібні камінчики, — Як так?

— З тобою стається те, у що ти віриш, — пхикнув Веліян, — А я все чекав, коли допетраєш. Думав, що доведеться годинами тут стояти, чекати, поки нарешті згадаєш, хто ти.

— Можна було й підказати, — огризнулась я, — Це ти тут місцевий, а я все життя стримувала свою магію. Думаєш легко отак відкрито її проявити? Я взагалі-то голою почуваюся!

Він окинув мене насмішкуватим поглядом з голови до ніг.

— Твоє платтячко гарне.

І що це було? Комплімент чи натяк, що моє оголене тіло нанесе травму його естетичним почуттям? Придурок. 

Рішуче обернулася до сходів і завмерла, насилу змусивши себе не відкривати рота. Замість старих вищерблених сходинок були гладкі плити, підігнані одна до одної з філігранною точністю. О ні, вони не бежево-золотаві, як у мультиках Діснея, а складені з сірого річкового каменя. Але гарно. Дуже захотілося розлягтися на цих сходинках, наче кішці, й погрітися на сонці. Майже відчула на шкірі тепло нагрітого каменю. 

З неба пролунало різке вимогливе каркання. Я підняла голову й побачила великого ворона, який спускався колами. Птах знизився й завис поряд. Швидко вийняла з сумочки наплічник, закріпила його під рукою, і він всівся. Захлопав крилами, гучно каркнув і заспокоївся. Скосив погляд на Веліяна, струснув пір'я, каркнув вже тихіше, але з явним попередженням. Я миттю заспокоїлася, погладила пальцями грудку ворона:

— Привіт, Валерій. Я рада, що ти зі мною зараз. 

Птах грайливо цапнув вершечок вуха, показуючи, що все розуміє. 

— Я ж казала, що він прибуде, — сказала мама, — Веліяне, проведи Славку до гуртожитку, покажи кімнату. Церемоні пройде ввечері, щоб обидва були вчасно, — з цими словами вона підхопила свою валізу й пішла до дверей.