2. Магія на крові

Ми доволі довго йшли стежинкою. Веліян мав рацію, це тільки на контрасті з неймовірною спекою здалося, що тут дуже холодно. Вже через двадцять кроків на перший план вийшли духота і вогкість. Дуже сильно пахло прілою землею, грибами і ще чимось не дуже приємним. Легка сукня швидко прилипла до шкіри. 

Волосся таки зібрала у високий хвіст, проігнорувавши суворий погляд матері. Декілька коротких пасм вилізли з різних сторін. Веліян посміхнувся, але одразу відволікся на запитання Анастасії Андріївни. 

Треба звикати звертатися по імені та по-батькові. Не хочу підкреслювати статус доньки вчительки без потреби. 

Під ноги викотився маленький кострубатий клубок з моху та листя, пискнув, розгорнувся й звідти визирнули маленькі цікаві оченята. Від несподіванки зашпорталася і мало не полетіла вперед.

— Вибачте, — пролопотіла ніяково, — Я мало на вас не наступила.

Створіння пхикнуло, погрозило мені маленьким пальчиком і покотилося далі. Блін, невже вже встигла накосячити? Ма... Анастасія Андріївна багато разів наголошувала, що територія академії одночасно заповідна магічна земля. Тут живуть унікальні магічні створіння наддніпрянщини, яким пощастило вижити під навалою розселення людей та технічного прогресу. Їх мало, втручатися в еко-магічну систему суворо заборонено. В академію не можна приносити мобільні телефони, ноутбуки та інші ґаджети. Навіть звичайний плеєр не дозволили. 

Бабуся постійно жалілася мамі на те, що я не вилізаю з телефона, остання загадково посміхалася й казала:

— Нехай грається, поки може. 

Якщо чесно, цей факт мене бісить. Не уявляю, що буду робити ввечері, бо перед сном звикла скролити стрічку й дивитися сторізи подруг і не тільки. 

— Обережно, — Веліян підтримав мене під лікоть, — Кажуть, що одночасно думати й ходити шкідливо для вродливих дівчат. 

Я насупилася.

— Це натяк на те, що всі дівчата тупі?

— Це натяк на те, що під ноги треба дивитися, — він вказав на здоровезний корінь, який виступав з-під землі, але майже злився кольором зі стежинкою, легко не помітити, — Розіб'єш носа, цілителька ще відмовиться вправляти. Вона ой як не любить травми, які отримані через дурість та замріяність.

Відчула себе повною дурепою. Мимоволі стисла кулаки, не знаючи, чи зараз зарядити нахабі, чи притримати помсту за насмішки на потім.

— Спокійніше, Славка, — втрутилася мама, — Якщо будеш так бурхливо реагувати на витівки духів природи, через тиждень станеш сіпаною й кидатимешся на всіх. 

Напевне мама хотіла підбадьорити мене, щось важливе та розумне сказала, але зробила тільки гірше. Могла й не при цьому зарозумілому ідіотові. Ледь подивилася на Веліяна, бажання вмазати йому посилилося: стоїть либиться, зиркає нахабними різноколірними очиськами. Ліве око в нього каре, як медова патока, а праве — зелене, як листя, пронизане сонячним промінням. Таке відчуття, що насправді на мене дивляться дві різні людини... ем... істоти. Напрягає. 

— Ми прийшли, — виголосила мама.

Я сердито фиркнула й відвела погляд від літнього духа Веліяна, подивилася вперед. Щільна арка, утворена з густих крон лісових дерев, розступилася. Над головою знову забриніло блакитне небо, але тут воно не затягнуте білою плівкою спеки.

Дуже гарне, ніжно-блакитне весняне небо, по якому пливли білі хмаринки.

Але тут, на землі, було дещо цікавіше. Одразу за природною аркою, утвореною віттям дерев, йде арка зі старого, обтесаного вітрами та дощами, каменю. Брилам придали більш-менш квадратної форми, але декілька з них у висоту майже досягають мого зросту. Деякі з них розкришилися від часу, у виямках можна зручненько так всістися. Та навіть не це вражає. Просто будь-які двері ставляться там, де є якась стіна, а тут вони просто стоять посеред лісової галявини. Високі. Величні. Зверху на іржавих ланцюгах звисає стара дерев'яна вивіска, на якій колись випалили назву: "Хортиця". 

Коротко видихнула. Навіть не знаю, чи це захват, чи нерозуміння, але по шкірі точно поповзли мурашки.

— Це тут для краси стоїть, чи як? — запитала ошелешено. 

— Запам'ятай, мала, тут нічого не буває просто так, — пхикнув Веліян, — Якщо арка стоїть, значить вона для чогось треба. 

— Тобі мізки не тиснуть на череп?! — майже прогарчала я.

— Нєа, — він сунув руки в кишені брюк, — В самий раз. 

Випадково впіймала погляд мами. Вона ледь помітно похитала головою, тож наступну колючу фразу проковтнула. Здається, цей нахаба спеціально мене провокує і, що цілком можливо, живиться роздратуванням, яке хвилями стелиться навколо. Не пам'ятаю, чи духи вампірять на енергетичному рівні. Як же мало я знаю!

— Арка другий рівень переходу, — пояснила мама, — Якщо людина якимось чином опиниться на стежинці й дійде аж сюди, то для проходу в ці двері потрібна магічно сила. Без неї ніяк. 

Серйозно.

Тепер я новими очима подивилася на арку, хоча вона все ще виглядає дивно. Як зайвий елемент в ряду тих, які пов'язані сенсом. 

— Треба просто увійти? — запитала нервово. 

— Ні. Веліяне, покажи. 

Він хитнувся на п'ятках, кинув на мене глузливий погляд, підійшов до арки. Тієї ж миті ота вивіска, яка здалася мені дуже старою і брудною, з гучним скреготом опустилася вниз. Звук був таким чужорідним у лісі, що я здригнулася. Таке відчуття, що хтось веде нігтем по склу, аж оскома взяла. Одна з ліній літери "Х" засвітилася сріблястим, виступила на поверхню і виявилася тонкою голкою з витонченою шляпкою. Веліян схопив її, не вагаючись, з абсолютно байдужим виглядом проколов собі палець і притис його до дошки. Вчувся чавкаючий звук, ніби то не дошка, а рот монстра, який смокче кров. Тонка голка ковзнула на місце, вивіска з назвою з тим же скреготом піднялася нагору і... в арці відкрився прохід кудись, де замість зеленої трави лежить гравієва доріжка.