1. Ласкаво просимо в академію "Хортиця"

— Славка, досить копатися, — я роздратовано смикнула замок на чемодані, який ніяк не хотів застібатися, — Через дві години ми маємо бути в академії, а ти ще навіть не причесалася. 

— Ну мам! 

— Не мамкай, — вона увійшла до кімнати, саме втілення вроди та елегантності, оцінила масштаби катастрофи, — Брись до дзеркала, приведи себе в порядок. Я сама доскладаю твої речі.

Я нервово здула з обличчя пасмо волосся, зиркнула на матір і виконала наказ. 

Ох, треба привчатися називати її Анастасією Андріївною, бо відтепер це не просто мама, а викладачка академії та куратор гуртожитку. Печінкою чую, буде мені веселе життя. Дітей вчителів ніхто не любить. Ще подумають, що я розбещене мале чудовисько, яке претендує на особливе місце серед еліти, й не стануть навіть вітатися. Про академію ходять самі невтішні чутки: там панує атмосфера приниження всіх, хто слабкіший магічно чи морально. 

Скептично оглянула себе в трюмо, зітхнула й взяла щітку. Ці лохми ще спробуй вичесати. Коли я хвилююся, постійно смикаю волосся, переплітаю десятками гумок, десь косички роблю, аби лиш жодне пасмо не заважало та не лізло в обличчя. Коротше, натуральне вороняче гніздо.

До речі, про ворона.

— Мам, а де Валерій? 

— Не знаю, — відгукнулася вона з кімнати, — Не хвилюйся, він не пропустить твій вступ до академії, прилетить. 

На кухні запрацював холодильник. Звук ніби тихий, але я смикнулася, а заодно смикнула пасмо, що перетворилося на ковтун. Блін, може зрізати ножицями? Оно патлів багато, ніхто не помітить коротке пасмо. Знизала плечима й швидко зістригла сильно заплутаний ковтун. 

Коли нарешті впоралася, оцінила себе у дзеркалі й цикнула. Все таки видно. Причому не тільки його, а й всі інші, які так само зрізала, не змігши вичесати. Схожа на скуйовджену курку. Та й біс з цим, все одно оцінять по тому, що вчительська донька, а не по зовнішності. До неї ніхто й не дійде. 

— Розчесалася? — мама окинула мене критичним поглядом, — Добре, бери чемодан і ходімо. Я вже викликала таксі.

Перед виходом з будинку мама перекрила воду, газ, і ретельно перевірила, чи закриті всі вікна. Наступного разу ми приїдемо сюди не раніше листопада, коли в академії почнуться осінні канікули, тож треба потурбуватися про безпеку власного майна та сусідів. В принципі, мама наїздитиме на вихідні іноді, щоб оплатити комуналку. 

— Не сумуй, Славка, — вона приобняла мене за плечі, — Не зчуєшся, як повернешся додому.

— Просто вперше їду кудись так надовго, — незалежно повела плечима, ніби ненароком скидаючи її руки, — Незвично. Добре, що в нас з живності лише Валерій. Як би покинули кота чи собаку?

Мама з розумінням кивнула. 

Нарешті під'їхало наше таксі, ми завантажилися в салон і відчалили. Яскраве серпневе сонце нещадно світило у лобове скло, водій не тільки відкинув козирьок, ще й сонцезахисні окуляри надів. Уявляю, як йому засліпило б очі без них. У мене вже світлі плями плавають, варто закрити повіки. Я невдоволено відкинулася на спинку сидіння, закрила очі й мовчки злилася на весь світ. А ні за що, просто по факту. 

Мама мовчки взяла мене за руку.

Дратує, але забирати не стала. Напевне вона так давно була юною, що навіть не викупає всієї складності мого становища. Навпаки, все літо така натхненна. Щебече, що нарешті донечка буде поряд, не доведеться за мене хвилюватися. 

Це повторювалося з року в рік. Мама змушена була відбувати в академію на Хортиці, звідки навіть викладачам не можна виходити за бажанням: відкриття переходів енергозатратне. Я ж була занадто мала, щоб впускати мене у магічний світ, так що вчилася у звичайній школі зі звичайними людьми. В цей час зі мною була бабуся, стара вредна шкапа, з якою часто зладу не було. Іноді думалося, що це не вона за мною, а я за нею доглядаю. То свою вставну щелепу засовувала в мій рюкзак, то синьку наливала у флакон з шампунем, то ще щось. Хоча синє волосся виглядало прикольно, не сперечаюся. 

Чесно кажучи, я трішки переживаю за бабцю. Як вона буде в цьому році сама в селі? Напевне дуже сумуватиме. 

— Приїхали, — густий бас таксиста прорізав тишу салона й вирвав мене з роздумів, — Ви впевнені, що вам сюди потрібно?

— Абсолютно, — мама широко всміхнулася йому, бідний мужик втратив дар мови від яскравості її посмішки. Ну так, коли наддніпрянська відьма дає волю манкості, це вам не хухри-мухри, — Он з тієї зупинки нас підбере автобус через двадцять хвилин.

— А, — таксист виглядав спантеличеним, — Ну добре. Я допоможу вам вивантажити чемодан.

Я похитала головою і вийшла з машини під пекуче сонце. В затишку закапелку, де майже не було вітру, спека виявилася шаленою. Захотілося не тільки білу сукню з себе здерти, а й шкіру, аби лиш хоч трохи прохолодніше стало. Неусвідомлено полізла за гумкою для волосся, щоб підібрати його у вузол. Не знаю, як інші дівчата ходять у таку спеку з розпущеними патлами, я перегріваюся, якщо воно перекриває шию ззаду. 

— Не треба, не псуй зачіску, — фиркнула мама.

— Яку? Ма, тут жарко, зараз зварюся.

— Потерпи хвилину, — машина таксі вже сховалася за поворотом, — Тут магічно підтримують некомфортну температуру, щоб туристам не здумалося відпочивати саме в цьому місці. 

— Садисти, — буркнула я.

— Не ний, — кинула мама, — Зараз по нас прийдуть. Впевнена, що вже засікли прибуття.

Кожна секунда очікування була нестерпною. Сонце жарить, притоку свіжого повітря немає. Те, що є, нагадує гарячий кисіль, який ще й доводиться вдихати. Шия вмить спітніла під завісою розпущених патлів. Під ногами розкришений асфальт, попереду квола посадка, а перед нею невеличка ділянка, заросла травою. Між стеблинням купа целофанових пакетиків та жестяних банок. Щось погано вони охороняють вхід в академію від туристів. Роздратовано штовхнула ногою чемодан, який прихилився до неї.