Глава 54

Влад вийшов на двір, стіни палацу були закриті, міст піднятий. Рахунок йшов на години.

—Алексендрель не надасть нам допомогу, він не може допомогти, інші ж відмовилися. -тільки побачивши князя, сказав Велі.

—Ідіоти, хіба вони не розуміють, вже завтра він буде під їхніми вікнами, і що з ними буде тоді? Він піде далі.

—Ці самозакохані дурні не розуміють мій князь.

—Ми не справимось. - видихнувши злегка засмучено проказав князь. —Велі, захищай мою родину, якщо треба буде, виведи їх.

—Хіба від мене не буде більше користі на полі бою?

—Тільки тобі я можу довірити їх.

—Як накажете, князю.

Влад глянув на людей, і дістав меч.

—Опустіть міст..

Почалася битва, кривава, і не скінченна. В той час як мертві тіла чоловіків падали на підлогу, Марія родила дитя. Такий круг життя, хтось помирає, хтось народжується. Хтось завойовує, а хтось все життя бореться за своє.

Природа плакала разом з ними, піднімалася гроза, дерева хитало, а початок дощу не свідчив нічого хорошого. Тяжкі краплі води падаючи додолу змивали яскраво червоні сліди на траві.

Яничари вибрали тактику миттєвого захвату, відразу зробивши сильний набіг, на одного война припадало 10 суперників. Радо видвинув у бій сто тисяч людей, інші були не так далеко, як запасний резерв, за 2 милі звідси, вони брали прилежні міста.

Не дивлячись на це, їхня армія все рівно була сильнішою і більшою в двічі.

Побачивши Влада, молодий принц ринув до нього, на своїй коняці, убивши по дорозі двох чоловіків.

–Влад Дракула, чи Цепеш, як тобі подобається більше?

Влад повернув коня до нього і різко змовк, він впізнав цей голос.

—Як дивлюсь навіть в бою використовуєш цю тактику? Схвально, схвально. Османська тактика геніальна. -ядовито проказав Раду і дістав меч.

—На язик ти гострий, а щодо меча, чи як завжди боїшся тримати його? -різко випалив князь, — Боїшся всього чоловічого, віровідступник, та ще й підстилка під ногами Мехмеда.

—А ти підійди, я покажу тобі чого я навчився за ці роки, поки ти тут правиш, і здобуваєш... чарівні титули. Да і що до віровідступництва, чи не тебе відлучили від церкви?

—Не гоже, князю під'їзжати самому, хочеш битися, їдь сам. Хоч мене відлучили від церкви, але чомусь я заборонив людям переходити в іслам, відкриваючи церкви по різним містам.

—Якою ціною ти зробив це? Правда в тому, що Мехмед гарантував безпеку, живучи під його прапором людям не довелося б страждати. Даю тобі останній шанс, скорися, а якщо ні, то ми знищимо тебе і твою сім'ю.

—Ти дурний, якщо за стільки років так і не побачив жорстокості армії і самого султана Мехмеда зокрема.

Різко Влад засміявся.

—Цієї жорстокості мене навчив сам султан. Ніякої безпеки народу він не гарантував, він насильно змушував людей приймати іслам, а того хто відмовлявся жорстоко карали на очах в інших, ти не бачив, не чув цих криків, бо був малим і дурним. Це я дивився правді в очі і бачив все з самого початку. Це я даю тобі останній шанс, або ти повертаєшся на сторону родини і батьківщини, або я мушу вбити тебе, брате.

Радо скривився, з ним не було сенсу сперечатися, все той же впертий Влад.

—Що ж, хай буде так. Тоді будемо битися. Меч розсудить на чиїй стороні правда. - прошипів принц і замахнувся.

Почалась битва, обидва були справними войнами, добре навчиними, сильними, але бойовий досвід Влада був більшим.

Занісши меч, отримав відпір, Радо не здавався, відповідаючи йому. Удар в правий бік, Влад злегка відігнів коня, підставивши меч, що за цей час став повноцінним продовженням руки.

–Ти сильний суперник, Радо, але я все ж сильніше.

Князь вибиває меча з руки брата, Радо різко відпихує коня Влада, і тому доводиться зіскочити, аби не бути розчавленим власною твариною.

Радо сходить з коня і дістає меч з тіла уже давно вбитого яничара.

—Ти тільки відтягуєш момент, -усміхнувшись сказав Влад.

—А ти ні? Коли вивів сюди, цих слабонавчених войнів, чи думав султан не знатиме чого від тебе очікувати? Мехмед знає все, про всіх.

—Ти переоцінюєш свого султана.

Битва продовжилась, Влад знову вибиває меч у принца, і тепер уже Радо опиняється в пастці. Князь заносить меча, а опустити не може, вбити зрадника? Але ж він брат, він стільки років хотів забрати його з полону, а що тепер? Чому боїться, як мале хлопча.

Влад опускає меч, Радо був перший, -перший і останній кого він пощадив.

—Ти..Ти не вб'єш мене? -здивовано сказав Радо.

—Іди звідси і більше ніколи не смій повертатися сюди, інакше другого шансу не буде.

Радо відступає назад, покидаючи поле боя, а Влад продовжує битву. В той час як Марія народжує дитя.

—Мій син, -обережно поцілувавши дитичу тоненьку, маленьку ручку сказала.

Адель викупавши дитину одягла малого княжича.

—Вам треба одягнутися, не приведи Господь, доведеться тікати.

Марія слухняно кивнула, і служниця допомогла їй одягтися. Не очікувано на невеличку терасу прилітає стріла, а на ній лист.

Адель зняла його і піднесла султані.

Княгиня відразу звернула увагу, турецька грамота і печатка та сама.

—Господи допоможи, -перехрестившись Марія відкрила лист і почала повільно читати.

《Айгюль, чоловік твій мертвий, відступати немає куди, але не хвилюйся, я завжди можу забрати тебе в свій гарем, без чоловіка не залишишся.
Радо |||》

Від цих слів стало погано, в очах потемніло. Невже це правда, не може цього бути, він не може померти, він казав, що повернеться.

Марія зіскочила з ліжка, швидко вибіхши на балкон. Жінка дивилась на поле і ніде не могла побачити його.

—Ні, ні, ні -благаючим тоном все, ще не вірячи повторяла султана.

Різкий удар в спину, а в наступну секунду вона вже летіла в ріку. Марія підняла очі і побачила свою служницю, Адель стояла дивлячись на її падіння.

—Мої діти..мої діти. -по її щоці встигла скотитися сльоза, а після лишень удар, настільки сильний, шо спина хруснула, а голова заболіла.

Жінка захрипіла, впавши на скелі могутньої ріки Бран.

—Маріє, Маріє! -почувся знайомий голос.

Султана повільно закрила очі.
                                                                             * * *

Марія обіймала Влада.

—Уяви якби ми були простими людьми. -мрійливо проказала жінка.

—Що тут думати, не хотів би я бути простою людиною.

—Чому ж?

—Тому що з моїми поглядами, мене б вже давно стратили.

—Охх, в тобі зовсім немає романтики.

—Я не люблю дурні розмови.

Вставши з ліжка, Влад почав вдягатися, Марія обняла його за плечі, і поцілувала в шию.

—Уяви, ти, я і зорі. Ми лежимо на траві обіймаючись, і дивимось в небо, яскраво світять зорі, а нам не треба нікуди спішити.

—Дурненька, немає часу в них так лежати, встаєш на ранню дойку овець.

—І все ж, уяви, я гладжу твою голову, легенький вітерець проймає нас. Чи не так виглядає Рай? Як думаєш, коли ми помремо ми опинимось там?

Влад задумався.

—Ти - так, а я - ні.

—Не кажи так..
                                                                           * * *

—О, Мері, - його рука торкнулася вже підбитої щоки коханої, так само ніжно і обережно, як раніше. Обличчя жінки було змучене, а тіло оповили великі синяки. На смуглявих ручках і спині були колоті рани від камнів, які пронизували її тіло під час падіння і удару об мокрий грунт. Її серце зупинилося миттю, він не зміг... не зміг врятувати дружину, жінку яку любив найбільше за все на світі.

Притискаючи її тіло до себе, вперше за довгі роки чоловік плакав, так, саме плакав, гіркі сльози, від болю та розчарування безмовно падали на землю.

—Що з вони з тобою зробили? Що зробили, ці прокляті вбивці... - майже прошипів він. Цю біль може заглушити тільки смерть Мехмеда, або його власна.