Глава 53

Тим часом за 6 миль від Валахії відбувалися свої події.

Радо одягнув підшоломник, так званий "жабяча голова", а потім залізний шолом, сховавши під ним довге коричневе волосся.

—Його Високість Повелитель, відповів, що приєднатися до походу пізніше, а поки керувати військом поручає вам .

Радо злегка усміхнувся, це великий шанс керувати настільки великою армією натренованих з підліткового віку вбивць. Вони були готові з легкістю нищити свої дома, бо турецький полон, дав про себе знати.

Ці діти забули власний дім, в том числі і він, який вже за пару годин має битися з рідним братом, змусити стати на коліна і просити пощади в Падишаха. Чи було соромно? Ні, він вже не пам'ятав дому, в Туреччині було добре, а все інше не так важливо.

—Скоро виступаємо, нехай яничари будуть готові, ми маємо атакувати не очікувано, аби вони не встигли навіть зрозуміти, що відбувається, ми з легкістю здолаємо цих неправовірних і дурних людей.

—Як накажете, - вклонився низькорослий чоловік і вийшов з намету.

Радо підійшов до дзеркала, злегка милуючись собою, справді, ця форма личила йому. Якщо все пройде добре, вже за декілька днів він почне правити Валахією, від імені Мехмеда. І хто б подумав, що, він, молодший брат, сяде на престол? Але, доля розпорядилась так, чому б не прийняти її дари.

За годину вони рушили в дорогу, підходячи ближче і ближче до міста, але Радо прогадав, Влад був готовий прийняти їх, своєю, хоч і малою армією, надія на союзників все ще була, не могли ж вони кинути Влада, чи могли?

Радо їхав на коні, підперезаний гострим мечем, такий меч дарували всім османським вихідцям. Пройшло більше 10 років з від'їзду Влада, а він так і не розумів чому той, просто не згодився бути намісником султана Мехмеда, той принаймні гарантував безпеку і допомогу, а ці жалюгідні спроби перешкодити йому, просто смішні.

Яничари йшли швидко, чоловіки відчували інтерес до майбутніх подій, і прокидалось в них щось тваринне, їм хотілось воювати.

Мехмед був ідеальним Володарем, він збільшив землі до небачених раніше розмірів, а саме головне, вони мали добру наживу, захоплені землі приносили гарний прибуток, а дівки зі східних земель, солодші меда, маючи пишні груди, і тонкі вуста манили їх на скоєння невеличких воєнних злочинів. А хіба це був злочин? Який же це злочин, вони - переможці брали своє, мали на них повне право, чому б відмовлятися від приємної насолоди. А потім поїхати додому, до милої дружини, сидіти з нею за столом і пестити дітей, одягаючи їй на шию прекрасне намисте, здерте силою з чужої дружини, або навіть дитини..

Але все це буде потім, спочатку - битва, в якій треба одержати перемогу будь якою ціною.

Влад прощався з дружиною, Марія притиснулась до нього, не бажаючи відпускати, хватаючи за руку.

—Не їди, хай ідуть інші -плачучи благала жінка.

Влад мовчки поцілував її в лоб, обережно провівши рукою по волоссю, насолоджуючись останніми годинами з нею.

—Не кидай мене, мені страшно.. -перервавши тишу прошепотіла вона.

—Ти знаєш, я мушу іти, я не можу залишатися тут, маю підтримати бойовий дух людей, буду з ними до кінця.

—А як же я? Як же діти? Хочеш померти залишивши їх сиротами?

—Маріє, я маю відстоювати свою країну, а ти, молися Богу і вір в нашу перемогу.

Глянувши на нього гнівним поглядом, жінка відвернула обличчя, поклавши руку на живіт.

—Мила, не псуй момент, не ображайся, але якщо не я, то хто ще? Я маю показати приклад іншим чоловікам, -поклавши руку на підборіддя, обережно повернув її обличчя до себе. Марія мовчала, а по щокам лились сльози.

—Повернись до мене, -прямо глянувши в очі чоловікові, серйозно проказала вона.

—Повернусь.

—Обіцяй.

—Я не можу пообіцяти..

—Тоді не йди.

Вони суперечили б довго, якби не вибух, що пролунав зовсім близько палацу.

Марія пошатнулась, відчувши невелику біль. Влад підтримав її рукою.

—Пробач, я маю йти. -швидко сказав чоловік, і поцілувавши її на останок, швидко покинув кімнату.

—Владе! Не іди, чуєш мене! -крикнула йому вслід Марія, сівши на постіль.

На волоссі жінки з'явилась перша сива волосина, вона побачила її в зеркалі. Відчула страх, рано чи пізно всі вони помруть, а що буде після, що чекає на них? Відповіді Марія не знала, та й чи треба було її знати? Більше ні, чим так.

—Адель, поклич повитуху, я народжую.