Глава 50

Мехмед остаточно підготовив свою армію, він був готовий до повномаштабного нападу на Валахію.

Тоді як Влад, надіявся на своїх друзів-союзників. Александрель і Уласло мають надіслати людей зовсім скоро, в найближчі дні, тоді кількість людей збільшиться в двічі.

В самій Валахії справи були погані, четвертий день лив дощ, дороги зовсім розмило, потоки річок збільшилися.

Бран розлило, вода піднялась рівнем в декілька разів. Зброя знаходилась в підвалі, вода покрила бронзу і срібло, а дерев'яні ручки почали гнити. Корозія зіпсувала третину вироблених мечів і щитів. Це була занадто велика втрата для, і без того не підготовлених людей. Бійці немали достатньо практики в справжній війні, а тому не могли знати що на них очікує.

Після приходу до влади Мурада II, Валахії, як і більшості поневолених країн не можна було самим вибирати лідера, мати власну армію і казну. Через те, Владу довелося починати все з початку, здавалося що все іде проти нього.

Прокляті посли розпустили слухи, тепер вся Європа говорить про нього-як про ототожнення зла, кровожерливого перевертня. Так, справді, він був жорстоким, але ж не пив крові і не вирізав серця. Хоча, інколи, це було б дуже потрібним методом для показу своєї сили.

Втім, потерши носа рукою, Влад хмикнув, і спокійним голосом сказав:
—Вони хочуть бачити монстра, що ж, я готовий стати монстром. Мені не важливо що про мене думають, головне, що знаю Я.

****
Зранку, Марія потянулась в ліжку, сил не було, живіт, який за ці півроку виріс до великого розміру, заважав підійматися. Але, не дивлячись на це княгиня була радісною, в очікуванні нарешті взяти на руки маля.

Погладивши живіт рукою і відчуваши поштовхи під ладонею, жінка всміхнулась і знову відкинулась на подушку.

Лежати на спині було не приємно, дитина билася ногою під ребра, напевно, натякаючи, що їй там зовсім не зручно.

Марія повернулась на бік і закуталась в теплу ковдру.

—Аделін, запали камін, невже не відчуваєш холоду в кімнаті? -невдоволено задала риторичне питання.

Нова служниця, дівчина, яку вони взяли з найближчого села, вклонилась.

—Вибачте, як накажете, княгине.

Присівши навшпинькі дівчина накладала дрова в камін.

—Як там Ілона?

–Вона впорядку, гуляла сьогодні в саду. -відказала дівчина, на хвилину повернувши обличчя до Марії.

—О Господи, всім відомо, що жінці перед народженням дитини, треба побільше відпочивати..

—Вона дуже просила, напевно все ще чекає листа від того хлопчиська..

Марія глянула на неї замовкнувши, для служниці яка прийшла тільки недавно, та знає занадто забагато...

—Звідки ти знаєш про нього?

Повернувшись і опустивши очі в підлогу, дівчина проказала:
—Прошу вибачення, княжна сама розповіла мені про це..

—Але, ти ж розумієш, що про це ніхто немає знати, чи не так? -Попереджаючим тоном, обережно сказала Марія

—Звісно, я розумію, княгине.. -несміливо відповіла Аделін.

—От і добре, розумієш, мені не хотілось би змінювати служницю, я вже встигла звикнути до тебе.

—Я слугую тільки вам, Княгине, клянусь, щоб я не почула в цих стінах, помре разом зі мною.

—Добре, Аделін, добре. -стиснувши губи в тонку смужку, проказала султана.

Заспокоївшись, Марія взяла книжку зі стола. Замість закладки, жінка використовувала жовті і червоні листочки дерев, зібрані восени.

Красиві, різнобарвні форми манили око, хотілось все читати і читати, аби кожного разу знову, пощупади закладенку.

На столі лежала ціла стопка засушеного гербарію. Здавалося б, скільки треба для щастя, пару красивих листочків, а як приємно на душі.

На дворі гримнуло, Марія підкинулась, від сильного звуку.

—Не бійтесь, княгине, це лишень грім. Весна цього року не дуже добра, постійно дощить.

—Не подобається мені це..-тихо відказала вона. —Принеси, мою сукню, я хочу побачити дітей.

Адель пішла, останнім часом Марія зупиняла вибір на зеленій сукні. Тому, знайшовши підходящу. Дівчина зачинила скриню і повернулась до опочевальні.

—Бажаєте одягнути прикраси?

—Ні, хай поки полежать, іншим разом.

Допомігши одягнутися Марії, Адель пішла спочатку в кімнату Ілони, а після в кімнату спадкоємця, аби ті навідали матінку.
Для початку, Марія відчитала доньку, за її довгий язик.

—Не можна розповідати всім підряд про свої безбрачні відносини з Джакомо. Тим паче, тепер, коли він уже одружений чоловік.

Слово "одружений" відчулось як ніж в серці юній особі. Ілона стрималась, мовчки дивлячись на картину біля вікна.

—Ти взагалі чуєш мене, Ілоно? -нарешті за чверть години розмови, запитала невдоволена жінка.

—Я..Я чую, я зрозуміла, більше цього не повториться.

—От і добре. Сподіваюсь ти розумієш чому.

—Я зрозуміла, -закотивши очі відповіла дівчина.

—І не шипи на мене. Ти сама винна, довірилась хлопчиську, а тепер плачеш, треба було думати головою.

—Я розумію це, але так вже сталось, а ти ніяк не можеш заспокоїтися, постійно говорячи про нього.

—Рано чи пізно, ти все рівно б дізналась про його одруження, мала б вже давно викинути його з голови.

—Я б викинула, але ти не даєш, постійно нагадуючи про цього зрадника.

—Радій що батько не вбив тебе, від таких звісток, тобі дуже пощастило, що останнім часом він зайнятий роботою, і майже не бачить вас.

—угу, -на видосі повітря відказала та, не маючи бажання продовжувати безглузду суперечку.