Глава 44

 Через два тижні. В'язниця Трансільванії.

Марія лежала на холодній підлозі, поруч бігали миші, але найстрашнішими були - щури. Ці істоти не давали спати чи відпочивати, їх приманювала їжа, яку жінка не змогла доїсти. Вони боляче кусалися, факел швидко газ, і відлякувати цих істот не було чим.

 Вона повернула голову і подивилась на вихід. Зовні щось відбувалось, знову почулися голоси вже знайомих чоловіків:

—Султан зовсім з'їхав з глузду, тепер Іштвану будуть непереливки, воно і правильно, нічого було просити за неї викуп, та ще і таку ціну, 40 тисяч, за ці кошти можна купити тисячу красунь в Кафі.

—Коли він дістав ту огидну голову з медової бочки, мене ледве не знудило. Бідний посол, завжди такі прості люди як ми страждають.

—О, ще не такого побачиш за роки служби. Ось був я в твої роки...

Далі Марія слухати не стала, її карі очі наповнилися сльозами. Який конфуз, за неї бореться троє чоловіків, султан, король, і князь. І тільки останній хоче її свободи, інші ж використають в своїх цілях, як розмінну монету.

Надія майже закінчилась, напевно Влад навіть не знає де вона.

"А може навіть і не шукає її?" -Від такої думки віски почали боліти і холодний піт виступив на обличчі, а сердце не приємно заболіло.

—Ні він не може мене покинути, він шукає мене, по іншому і бути не може. -впевнено мовила вона сама собі.

Її ухо вловило тихе покашлювання, підвела очі до гори, за металевими дверима стояв чоловік.

—Велі, це ти? -радісно скрикнула вона і підскочила до дверей.

—Тихіше, княгиню -сурово і тихо прошепотів він.

Вона зробила вдох, дійсно, було не розумно кричати, якби вона привернула увагу, все могло б закінчитися трагічно для них обох.

—Так, я слухаю. - вже тихо відповіла вона.

—Будьте готові, сьогодні в ночі, відійдіть подалі від дверей і не виглядає, щоб ви не почули і щоб не відбувалося. На випадок чого, зробіть вигляд, що спите.

—Але чому, що має бути вночі?

Велі всміхнувся, його шрам, який раніше був старанно прикритий щитиною, став добре видним.

—Дізнаєтесь пізніше, не хвилюйтесь, все буде добре, ваш чоловік і справді іде за вами.

Марія почервоніла, отже він чув її розмову з самою собою. Але подумати вона не встигла почувся шум на вході.

—Мені час іти. -з цими словами Велі швидко зник в темному підвалі, начебто його і не було.

Він зник і знову відчуття повної самотньості надійшло потоком в думки. Можливо це просто був сон? Що ж, тоді все вирішить ніч. Ця ніч стане або смертним вироком, або білим листком, і вона все ж незійде з глузду, повернеться додому, обійме дітей і життя в мить налагодиться. Охх, якби ж справді було так.