Глава 35

Тим часом у Трансільванії.

Елізабет сиділа у кімнаті, державши сина на коліні і міцно притиснувши до себе. 

—Мамо, а куди ми поїдемо?

—Ми поїдемо до тата.

—До якого тата? 

—Альберт, мовчи,  будь ласка, не дай Господи, хтось почує.

— Гаразд... — тихо сказав хлопчик і встав з маминих рук, що зібрати трохи своїх іграшок, дерев'яних чоловічків та конячку.

Уже вранці вони відбули до Валахії...

                                                                               * * *

Леді Лідія легкою ходою,  зайшла до кімнати князя.

—Що ти тут робиш? - Закотив очі він і подивився в папір.

—Нічого, просто стало цікаво що ти робиш?

—Я просив тебе не приїжджати сюди, навіщо ти знову з'явилася в моїй оселі? Щоб псувати мої відносини з дружиною чи що, що? Твої спроби відбілити себе безгузді.

 – Ти вбив мого брата, і я маю право просити правосуддя.

 —Твій брат сам напав на нас, він був зрадником.

 —І що з того? Ти міг залишити його в живих. Але тепер у мене нема нікого, я одна, нема ні брата, ні чоловіка, ні дітей.

 — Якщо так узяти в тебе є двоє дітей, але ти сама віддала їх чоловікам, адже вони були без шлюбу... Ближче до суті, чого ти хочеш?

 —Я хочу побути тут. Владе, зрозумій, я не бпжпю нічого поганого, я хочу зберегти нашу дружбу, адже ти сам казав, що вваєаєш мене сестрою, то стань хоча б моїм другом - поклала руку на його плече.

Він задумався, і за декілька хвилин дав відповідь:

—Добре, я згоден. Ще щось?

— Аслан..Це брат Марії, так?

—Так, і в нього є кохана, — додав Влад і посміхнувся, зрозумівши наміри дівчини.  Посмішка з лиця Лідії не спала, але тепер їй потрібно було обміркувати хід своїх дій.

— Ясно... — вона вклонилася і вийшла.

Влад відволікся від паперів і пильно провів її поглядом, аж поки двері за її сукнею, не зачинилися.

 —Лютер! - промовив голосно князь і слуга зайшов у кімнату.

 —Слухаю вас - вклонився він.

—Бачив дівчину на вході?

 —Так, пане

—Чудово, хочу щоб ти простежив за нею, тільки так щоб ніхто не дізнався, а вона особливо.

— Як накажете, про все, що вона робить,  розповідати вам?

— Ні, тільки якщо щось цікаве та варте. І ще, передай Велі, щоб він збирався, хочу перевірити як роблять зброю та оглянути її.

                                                                  * * *

За годину обидва увійшли у велику кузню, там працювало близько 1000 чоловік. Для кожного було окреме розжарене вогнище і відро з водою.

Піт стікав по лобам робітників, адже в приміщенні було дуже спекотно, хоча і на вулиці почали бити морози,  близько -1 градусу. Влад та Велі зняли шуби і почали проходити біля робочих стійок.

—При якій температурі робите зброю? — спитав Влад, бо сам був уперше в такому місці.

 —Так щоб залізо стало м'яким  і працювати легко було - відповів чоловік і знову взявся за роботу.

Вони проходили ще, як побачили трьох чоловіків, котрі саме присіли відпочити від роботи.

 — Що не кажіть, а найгарніша зброя в мене - почав хвалитися перший.

 —Та ти що, а мені так не здається, я вважаю, що в мене. -відказав товариш.

 —Так, що ви сперечаєтеся, найкраще роблю я! — відповів третій.

Почалася сварка і Велі з Владом перебили їх.

—Що на стільки хороша зброя? -перепитав князь.

— Так, пане, я найкраще роблю, - кричав хтось серед бійки.

 —Не слухайте його, у мене краще!

—А ну заспокоїлися! -крикнув Велі, бачучи що князю почала набридати їх сварка.

Вони перестали битися і абияк розійшлися по різних кутках.

— Якщо так, несіть свою зброю, — сказав Влад.

—Як накажете. -Ті  принесли по одному мечу, і вручили їх князю.

Влад узяв їх і кожен з них ударив об стіну, уламки валялися на підлозі, а майстри дивилися на нього з витріщеними очима.

—Погано робите, ламається щось швидко. — усміхнувся Влад.

—Робота надто швидко зроблена. От якби я міг, зробив би інакше - сказав молодий хлопець, і обидва чоловіки перевели погляд на нього.

 —А ти не надто самовпевнений? -перевів на нього погляд Дракула.

—Ні - Усміхнувся йому у відповідь хлопчина.

—Ну добре, давай роби, тільки якщо не зробиш краще, я тебе страчу - посміхнувся Влад дивлячись йому в обличчя. Той взявся за роботу.

За годину зброя була готова. І як не дивно виявилося добрим, обидва навіть здивувалися колись не розбилося, а тільки погнулося від ударів.

—Що ж, молодець. Звати то тебе як? - сказав князь, і хлопчисько задерши голову від похвали відповів.

—Георге.

—Добре, будеш придворним ковалем у мене, Георге.

Той усміхнувся і справді зрадів такому успіху, потрапити до палацу мріє кожен

—Робота надто швидко зроблена. От якби я міг, зробив би інакше — сказав інший молодий хлопець, і обидва чоловіки перевели погляд на нього.

—Я можу глянути і на твою майстерність... - всміхнувшись відповів князь.