Глава 27

 —Далеко зібрався? -почувся хриплий голос. На коричневому коні, з гордовитим виразом обличчя сидів вершник.

— Владе, яка зустріч. - усміхнувся Матьяш, хоч у душі боявся, його серце почало шалено колотиться, а обличчя побіліло.

 —Бийся! - правитель кинув йому меч, Корвін узяв його, бачачи, що без бою вже не обійтися.

Як символічно наш герой був одягнений у темні кольори, що не скажеш про його суперника, Матьяш був одягнений у світлий костюм, білу рубаху, і темні шкіряні штани, в яких було зовсім не зручно рухатися, їх він вдягнув, як на свято, ніхто не очікував такого відпору від маленької, слабкої країни.

Коні рушили вперед, як тільки Влад наблизився до Матьяша, його кінь здригнувся і піднявся на задні ноги, ніби захищаючи свого вершника. Почався бій, от тільки не на життя, а на смерть.

Черговий удар, іскри посипалися в різні боки від зіткнення розжареної зброї. Напруження між двома героями було видно за декілька дюймів, обидва хотіли одержати перемоги, в інакшому разі їх очікувала смерть.

—Я вважав тебе другом - від'їхавши на метр, роздратовано проказав Влад.

—Я ніколи не був твоїм другом, якщо ти так вважав, то мені тебе шкода - відповів Матьяш гордо піднявши голову, Влад ударив, промах, знову удар, цього разу потрапивши в руку суперника, кров бризнула в різні боки, Матьяш відсахнувся і глухо застогнав від болю.

Хвилинна пауза та бій продовжився з новою силою.

                                                                    * * *

Влад заніс тонке лезо над головою ворога, і тут Матьяш в останній момент кричить:

 —Я здаюсь!

Влад сповільнився, і відсяхнувся, не знаючи, що йому робити. Матьяш скориставшись його буквально хвилинною затримкою, дістав кинджал і встромив його йому в живіт.

Князь зморщився, кілька ударів з ноги і суперник уже не міг рухатися. Матяш сидів навколішках, а зброя Влад була біля самої його голови.

 — Підла в тебе  душа, Матьяш, і за це ти повинен померти!

Один удар, ніби розчерк пера, позбавив його життя.

І в той час, коли одна людина помирає, інша народжується, круговороту життя неоминути нікому, це реалі життя, коли однин іде, інший приходить.

І ось уже на світ, в темній кімнаті, спозаранку народилось дитя, хлопчик, маленький, схожий на свою матір. Це невинне дитя, за ради якого і треба воювати, те заради чого треба жити...

Марія лежала на ліжку, дивлячись на свого  чорнявого зморщеного хлопчика. Вона тримала його на руках, а по обличчю бігли сльози, їй зовсім не вірилося, що вона стала матір'ю. Малюк провів маленькою пухкою ручкою по її щоці, і жінка посміхнулася.

 —Чому він трохи синього кольору? - звернулася жінка до служниці.

 — Це нормально, адже він тільки народився, не хвилюйтесь, це пройде.

—Він здоровий? -провела по щоці синочка.

 —Так -відповіла їй жінка.

У кімнату увійшов Влад, його рана на животі віддавала різкою біллю, але на щастя, нічого серйозного зачеплено не було.

 Марія посміхнулася побачивши чоловіка, малюк притискався до неї і тихо сопів, сжимаючи одеяло в руці.

Чоловік сів поруч на ліжко.

 —Це твій син ... - вона злегка повернула дитину обличчям до батька.

 —Хлопчик? - перепитав він, і Марія кивнула головою у відповідь.

 Він акуратно взяв його на руки і провів по головці рукою.

—Як ти? - ніжно заговорила Марія і провела рукою по обличчю Влада.

 —Добре, а ти як? Пологи були складними?

—Я впорядку.

—Я думав про тебе, чому одразу не повідомила про народження дитини?

 —Йому всього пару годин від роду, він мучив мене цілу ніч. - стомлено відповіла.

Чоловік поцілував її в лоба, а хлопчик зненацька засміявся, чим змусив молоду парочку посміхнутися.

 У кімнату забігла Ілона, та що там забігла, вона фактично вдерлася туди, минуючи няньку.

 —Де він?! - крикнула дівчинка і малюк заплакав.

 —Тихіше, Ілоно, не треба так кричати - суворо сказала Марія, але рукою запросила її до них, поклавши руку на подушку поруч з нею.

Дівчинка підійшла до них і сіла поряд, вона одночасно з цікавістю, але й з часточкою ревнощів дивилася на нього.

 — Бачиш, це твій братик, гарний, правда? - запитала жінка.

—Ні, не гарний! - вигукнула маленька князівна.

—Чому ж? -Запитав Влад.

—Він страшний! Синій і зморщений, наче старий дід! Ще в нього крива посмішка і очі не красиві! - сказала вона і надула губи відвернувшись від них.

 —Але дітки народжуються такими, потім це проходить -відповіла їй Марія.

—Я такою не була, я народилася гарною, не те що він! -видно було що дівчинка говорить це з ревнощами.

 Влад посадив її до себе на коліна.

— Ти ж пам'ятаєш, про що ми з тобою говорили? - він погладив її по волоссю.

 —Пам'ятаю, але це правда! Тепер він буде вашим улюбленцем, як і мій брат якого вбили! Я знаю!

 —Ні, не кажи так, ми любимо тебе, Ілоно, ти завжди будеш нашим малятком. - сказала Марія і обняла її, дівчинка ще раз глянула на братик, але тепер вже більше з ніжністю.

—Добре, не такий він вже і страшний, навіть трошки милий.

Влад обійняв їх двох і взявши сина на руки наказав готуватися до хрещення.

—Чи не рано ще? Може кілька днів почекати.- перепитала жінка.

 — Думаю саме час, Маріє, мене хрестили у день мого народження, так буде правильно, інакше,якщо з дитиною,щось станеться, то він не знайде шляху до Раю, і буде блукати на землі.

—Охх, добре, буде так, як скажеш ти.

                                                                          * * *

Наступного дня була церемонія. Були лише близькі, кілька вірних людей та близько п'яти слуг. Хлопчика опустили у воду вперше, він голосно і жваво заплакав махаючи ручками у боки.

Марія посміхнулася, тримаючи Влада за руку. На голові в неї була синя хустка, а сукня була простою, до церкви вони приходили без шику, як звичайні люди.