Глава 24

Вечір був похмурим, Марія спала... А тим часом життя замку кипіло.

Кімната леді Лідії.

Дівчина сиділа перед дзеркалом і чепурилася, сьогодні останній день перебування цієї солодкої парочки в палаці, а отже треба бути на висоті. У її кімнату вривається брат. Лідія повернула голову до нього і отримала ляпас, від якого впала на підлогу і схопилась за щоку.

–Ти що хворий?! Що ти собі дозволяєш?! -крикнула вона, а на очах виступили кришталеві сльози.

–Хвора ти, тупоголова! Якщо хтось дізнається про те, що ти зробила, нам усім буде кінець! Хіба хтось просив тебе лізти?

– Матияш ... Що я такого зробила? - здивовано запатала та.

Обличчя, а особливо щоки чоловіка налилися кров'ю, його злість починала закипати.

— Справді, що ти такого зробила? Мало не вбила дружину, того хто є одним з не багатьох наших друзів, що ж ще ти могла зробити?! А?! 

Під час розмови чоловік активно жестикулював, тому Лідія відвернула погляд. По її спині пробіг страх, тисячі мурах впилися в шкіру.

–Не кричи на мене! Не смій мене бити, я все ще твоя сестра! - голосно крикнула дівчина, намагаючись привести брата до тями.

–Заткнися і слухай мене! Сьогодні Папа написав мені листа про новий Хрестовий похід, цей дурень точно приєднатися, ось тоді і треба діяти, а не тоді коли будь-яка помилка вартує нам життя. -останнє слово вимовив уже шопотом він, стримуючи свої емоції. А після обернувся в різні боки , упевнившись, що ніхто не чує їхню розмову.

                                                                             * * *

По прибутті додому, ситуація загострювалась, і Влад прийняв несподіване рішення.

Перед вечерею він зайшов в спальню.

–Маріє, ти маєш поїхати.

–Що це означає? -обурено промвила жінка, на її обличчі промайнуло роздратування і здивування, мимоволі вона підняла брови і фиркнула.

–Я віддаю тобі наказ, поїхати в Бран, мою минулу резиденцію і перебувати там, до поки в країні не стане спокійніше. - спокійно відчеканив він, і відвів очі.

–Ні! -було спротивилась вона, але князь зупинив її.

Притягнувши до себе, прошепотів суворим і холодним голосом:

–Люба, це наказ і обговоренню не підлягає.

Поцілувавши її в лоб, Влад покинув кімнату.

Марія піднялась з ліжка і тихо всхлипнувши пішла в зал, де вже подавали вечерю, вона була простою, не вишуканою.

Три срібні тарілки з вилками, вже чекали на своїх господарів. Посеред дубового столу, була ваза з п'ятьма квітками,світло рожевого кольору із зеленуватим листям, яке по краю було вже жовтеньким, чим приманювала погляди людей.

Княгиня глянула на неї пустим поглядом і сіла на своє місце, чекаючи інших.

—Князь не казав, чи буде він на вечері?

—Нам не відомо, але сказали починати без нього. - відповів слуга, відвівши очі, аби не діяти на нерви княгині .

—Як завжди, -буркнула Марія і опустила очі в тарілку.

За декілька хвилин підійшла Ілона, разом зі служницею, і сівши на своє місце залишила основну страву, навіть не торкнувшись її, натомість взяла шматочок пирога з яблуком і корицею.

—Ілоно, ти сьогодні з'їла досить багато солодкого, побережи свій живіт. 

—Але пиріг смачний, я не хочу їсти це. - указала рукою на суп.

—Що ж, ти можеш не їсти,  але не чекай що я буду сидіти біля тебе, із твоїм хворим шлунком вночі і тримати таз. - невдоволено відповіла жінка.

На ці слова Ілона, все ж відклала пиріг і втягнула в себе декілька ложок основної страви.