Глава 23

Вночі.

У гостьову кімнату зайшла Ілона, Марія спала лежачи напівголою на Владі. Дівчинка стягнула з них ковдру. Чоловік розплющив очі, і обережно поклав дружину поруч.

—Ілона? Що ти тут робиш? -збентежено запитав і підняв її на руки.

 Сама Марія теж вже сполохавшись піднялась, присівши на постіль. 

 —Я боюся, там тіні та голоси, можна я посплю з вами? Будь ласка, - вона залізла до них на ліжко і лягла посередині, обійнявши Влада.

 —Ілона, дівчинко моя, нам нічого бояться. -Марія погладила її по голові.

—Не віддавайте мене назад у монастир, будь ласка, вдома кажуть, що ви віддасте мене туди, а я не хочу, ви обіцяли.

—Ми ніколи не віддамо тебе не куди, заспокойся, ми ж уже тобі говорили про це купу разів.

—Добре... Мама. -вона поклала голову на живіт Марії.

На ранок обидвоє вирішили піти в місто, Владу потрібно було дізнатися про товар, а от Марії було просто лячно знаходитися в палаці, поки нервове відчуття не дійшло до своєї апогей.

Віддамо шану, містечко дійсно напрочуд красиве. Велика церква майоріла напроти в'їзду, щоб кожен хто приїхав здалеку міг отримати їжу і місце для перепочинку. З недавніх пір Папа Римський виділяє на це немало грошей. 

Жінки були вдягнені в бруднуваті сукенки, а втомлені чоловіки, намагалися нарешті продати свій товар, розповідаючи що він один з найкращих, і найголовніше, кожен з них свято вірить в це, начебто купляли товар в різних місцях, а не в одного чоловіка.

–Маріє, сонце, ти чогось хочеш? Думаю ми можемо дозволити собі купити чогось смачного, або ж вибери якоїсь тканини. 

–Навіть не знаю... Я хочу горішків, кругленьких таких, забула назву.

–Я зрозумів про що ти. Почекай поки тут, я домовлюсь про дещо, термінова справа.

–Добре, звісно.

Влад зайшов в торгову лавку. Жінка подивилась довкола, і щось в її серці стиснулося, якесь відчуття обману, начебто щось не справжнє. 

Вона відійшла від входу, звернувши на декілька кроків ліворуч, і її увагу привернула річка, яка спокійно текла, надивно навіть занадто рівно.

Не встигла жінка отямитися, як зверху на неї почало падати каміння.

–Маріє! -почувся голос ззаду, і тільки це вивело її з трансу.

Вона відбігла назад, спіткнулась, нога запекла різкою сильною болю, на руках утворилась невеличкі ранки, від падіння, під час не довгого польоту Марія намагалась затримати рух, аби не вдаритися  об камні животом. Пісок заходив в них, що почало віддавати ще одним наступом болі. Можливо від цього, а можливо від криків за спиною, її очі защіпали. Сама того не очікуючи від себе вона заплакала, настільки їй було прикро і в якійсь мірі боляче.

–Маріє, сонечко моє, -Влад підбіг до неї і став навпочіпки.

–Я... Я нічого не зробила. -страх паралізувати її розум, не даваючи прийти в себе.

–Звісно, ти нівчому невинна. -Він взяв її руки в свої. –Маріє, що в тебе болить? Як ти себе почуваєш?

–Не знаю, я не знаю. 

–Заспокойся, набери повні легені повітря і закрий очі.

Надиво зробивши так декілька раз, їй стало краще, тепер її увага була більше зосереджена на фізичних почуттях.

–Нога, вона болить, дуже сильно.

Марія злегка поглянула на кісточку, і справді, коли та оступилась, скоріше за все зламала ногу, бо на перший погляд нога була злегка підпухшою.

–Нічого, все буде добре. -аккуратно Влад взяв її на руки, підбіг Велі, якій в цей час був на іншій стороні ринку, в пошуках одного важливого купця. –Ми терміново повертаємось в палац, негайно!

–Як накажете. -з побліднілим обличчям відповів слуга.

Непройшло і четвертини часу, як вони вже були в палаці. Ногу обдивилися, перемотали, пощастило, лише розтягнула суглоб.

Влад сидів напроти ліжка, він картав себе, за те що сталося, треба було бути розумнішим, навіщо він тільки взяв її з собою, чим думав, потрібно самому вирішувати свої проблеми, і нарешті дати дружині спокій, і окутати турботою.