Глава 3. Різний, але однаковий Стамбул

1456 рік

День змінював день, і наші герої непомітно дорослішали. Владу виповнилося сімнадцять, Айгюль — шістнадцять, коли доля підготувала їм нове випробування. Те саме, що згодом назавжди пов’яже їхні шляхи.

Влад і Радо потрапили до турків близько чотирьох років тому. Спершу вони мешкали в окремому яничарському корпусі, та після пожежі, що знищила їхній «новий дім», Мехмед наказав перевезти хлопців ближче до палацу.

Загалом до них ставилися добре. Вони навчалися разом із шехзаде в одній із найбільших палацових шкіл, а вечорами тренувалися з мечами. Наставник не приховував задоволення — обидва брати мали неабиякий хист.

Та якщо становище хлопців було відносно стабільним, то стосунки Мехмеда з Айгюль стрімко псувалися. Настільки, що султан більше не бажав навіть бачити дівчину.

Цей день був особливим. 

Уся султанська родина зібралася в саду. Мехмед грався з молодшими дітьми, старші прогулювалися алеями, а маленький шехзаде Джихангір незграбно намагався втриматися в сідлі, керуючи норовистим конем.

–Валіде султан, матінко - схилила голову Айгюль в легкому поклоні.

–Сідай поруч з нами, - лагідно мовила Валіде, вказавши на вільне місце.

Айгюль опустилася на подушки, тримаючи поставу рівною й гордою. Сонце немилосердно пекло, над садом дзижчали бджоли, тож більшість присутніх рятувалася щербетом.

— Ти вже бачила тих румунських принців? Влада та Радо? — поцікавилася Валіде.

— Ще ні, Валіде-султан. Але згодом обов’язково.

 — Даремно зволікаєш. Ти вже доросла й маєш думати про майбутнього чоловіка.

Айгюль напружено всміхнулася.

— Мені лише шістнадцять. Ще рано думати про заміжжя. Я хочу навчатися. Вчитель Алі-бей задоволений моїми успіхами.

— Саме час придивлятися. Старший Влад — розумний і вродливий, молодший Радо теж гідний і віком як ти. А навчання… не головне для дівчини.

— Якщо випаде нагода, я познайомлюся з ними, — стримано відповіла Айгюль. — Але навчання бажаю залишити.

Валіде лише хмикнула й перезирнулася з Хош’яр. Останнім часом вони добре спілкувалися. Дівчина одразу зрозуміла: це план. План як видати її заміж.

— Дозвольте мені прогулятися садом, — трохи зніяковіло промовила Айгюль, її щоки вкрилися рум'янцем. 

Айгюль ішла садом, намагаючись заспокоїти думки. Слова Валіде дзвеніли в голові, мов набридлива муха. Чоловік… заміжжя… Вона стисла пальці, пришвидшила крок. Невже її й справді хочуть позбутися швидше, ніж старших сестер?

Раптом з-за кущів вирвався кінь

Глухий тупіт копит ударив по землі, змусивши її різко обернутися. Тварина мчала просто на неї, а в сідлі — маленький Джихангір, блідий і переляканий, безпорадно смикав поводи.

Айгюль завмерла. Повітря ніби застигло разом із нею.

Зараз…

Хтось різко схопив її за руку й рвучко відтягнув убік. Вони впали на траву. Кінь промчав зовсім поруч, здійнявши хмару пилу, а за ним галопом кинулися два яничари.

Айгюль повільно розплющила очі.

Айгюль лежала, затамувавши подих. Над нею навис хлопець — темне волосся, загострені риси, уважний погляд. Він прикривав її своїм тілом, ніби й досі захищав від небезпеки.

— Не вдарилася? — він швидко підвівся й простягнув руку.

— Я… ні..Здається ні

Хлопець видихнув і лише тоді відсунувся, простягаючи їй руку.

— Вибач. Я не мав права торкатися.

Вона прийняла допомогу, підвелася, відчуваючи, як серце калатає.

— Ви врятували мене, — тихо сказала Айгюль. — Але… хіба вам дозволено бути поруч із родиною султана?

—Мене покликав сам султан сюди. Я не міг стояти поруч і дивитися як когось вб'є кінь.

–Я Айгюль, приємно познайомитися.-відповіла вона і зніяковіло опустила очі.

— Я Влад, — представився він після паузи. — Волоський принц.

Здалеку Валіде й Хош’яр обмінялися поглядами.

— Між ними вже іскра, — прошепотіла рудоволоса. — Запам’ятай мої слова.

— Побачимо, — усміхнулася Хош’яр. 

Покої султана

–Володарю, підготовка до походу майже закінчена.

— Добре, — Мехмед не відводив погляду від карти. — Надішліть посла до Шессбурга. Князь і його син мають вирушити з нами. Хай доведуть свою відданість. Подивлюсь на шо вони готові заради імперії. 

–Як накажете. 

   Вечір

 У невеликій прибудові при палаці сиділи двоє братів. Влад дивився у вікно з люттю, Радо мовчки їв.

— Як ти можеш бути таким спокійним? Нам потрібно тікати, — різко мовив Влад.

— Тобі потрібно тікати, — спокійно відповів Радо. — Я вже прийняв це. Нам доведеться бути тут, тому краще змирись з цим.

–А як же слова батька? 

— А що слова батька, якщо ти не пам'ятаєш, він віддав нас сюди, за його наказом ми тут і я хочу лише полегшити собі життя, що й тобі бажаю!

Стукіт у двері перервав суперечку. На порозі стояла Айгюль. Її обличчя було закрите. Та Влад відразу зрозумів хто перед ним. Запам'ятав по очам. 

–У вас щось трапилося, султано? Що ви робите тут у такий пізній час? - сказав молодший брат і здивовано підняв брови.

–Я прийшла до вашого брата. -Айгюль трохи посміхнулася йому і повернула голову на Влада.

–Що ж ... Ви хочете тут говорити?

–Якщо можна на вулиці

Влад махнув головою, згодившись.

Опинившись на вулиці. Дівчина припустила тканина і зробила більший ковток повітря. 

— Можеш говорити зі мною на «ти», — тихо сказала вона. — Це неофіційно.

 —Добре, про що ти хотіла поговорити? 

 —Я хотіла подякувати тобі, за те що ти врятував мене тоді в саду.

—Немає за що дякувати, пощастило, що я опинився в потрібному місці, в потрібний час.

 —Може, прогуляємося? -запропонувала дівчина.

Він кивнув. Вони повільно йшли садом. 

У повітрі пахло морем, теплим камінням і прянощами, що долинали з далеких крамниць. Десь унизу мерехтіли вогні гавані, кораблі тихо гойдалися на темній воді Босфору, а з мінаретів долинав глухий шепіт нічних молитв.

Куполи мечетей сяяли у світлі місяця, а вузькі вулички тонули в тінях і таємницях.