Глава 2. Наказ і Смерть

1450 рік

— Запам’ятайте: головне — це свобода й єдність. Ви брати, а отже, завжди повинні захищати один одного. Не схиляйте голову перед ворогом — змусьте ворога схилити її перед вами, — заповідав батько синам.

— Добре, батьку, — майже в один голос відповіли обидва чорноокі хлопчики.

До зали увійшов боярин.

—Вам лист від султана - звернув він до князя.

—Давай сюди - відповів чоловік, сидячи на троні, й жестом показав дітям сісти поруч.

Розгорнувши сувій, Влад Дракула Старший почав читати вголос:

«Я, султан Мехмет, повелитель сонця і місяця, онук і намісник божий, володар царств Македонського, Вавилонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, незвичайний лицар, ніким не переможний і втіха мусульман, великий захисник гробу Хрестового, наказую тобі і твоїм синам негайно прибути до Стамбула. Старший же залишиться правити поки тебе не буде.»

Кімната Влада Старшого та Василики.

— Щось трапилося? На тобі немає обличчя -занепокоєно мовила княгиня.

— Нічого особливого. Ми з Радо та Владом їдемо до султана. Завтра.

—Навіщо? -Піднявши одну брову запитала.

— Треба — значить, треба - ухильно відповів він, хоча чудово розумів справжню причину виклику. Повстати проти султана зараз означало приректи країну на загибель: Константинополь щойно впав, і одного слова Мехмеда було достатньо, аби на них рушила армія яничар. Тоді країна паде. 

—Ні, я не віддам синів! Ніколи! -закричала жінка, розмахуючи руками.

—Тихіше! У нас немає вибору!- відповів той і подивився на всі боки.

Двері були прочинені. Заглядаючи у щілину стояв Влад молодший, затамувавши подих і уважно слухаючи кожне слово. 

—Я не для того їх народжувала, щоб султан їх забрав! Чув мене, Владе?

—Ти нічого не вирішуєш! Як сказав - так і буде! - Він вдарив долонею по столу.

—Не буде такого! Я молдавська князівна! І ти повинен зі мною рахуватися!

—Припини! У нас немає виходу, віддамо синів, та зможемо врятувати всю Валахію!

—Вони мої діти! -не встигла домовити Василика, як схопилася за серце. Її обличчя зблідло, губи здригнулися і вона повільно впала на підлогу, втративши рівновагу.

—Лікаря! — крикнув Князь.

Але було вже пізно…. Лікар схилив голову, констатуючи смерть. Серце не витримало такої новини.

Для маленького Влада її смерть була провиною турків. 

По його щоках текли сльози, а пальці стискалися в кулаки так, що нігті впивалися в долоні.

Вони заплатять. За все заплатять… Я помщусь за тебе, мамо 

Витерши сльози долонею правої руки, хлопець зайшов у покої з кам'яним обличчям.

—Щось трапилося? - запитав Радо.

—Наша мати відійшла в Рай - сухо відповів Влад.

—Як, чому, що з нею трапилося?! ‐спитав Мірча, не вірячи в те, що відбувається.

—Зупинилося серце. Мені більше нічого не відомо. 

Тиждень потому

Сім’я жила в жалобі. Влад Старший тяжко переживав смерть дружини, та тримався заради синів. Султан, дізнавшись про трагедію, тимчасово відклав своє рішення — принаймні на деякий час.

Щоб хоч трохи змінити обстановку, князь вирішив залишити Шессбург і переїхати до головного палацу, де правив його дядько. У країні не вщухали перевороти, і там було безпечніше.

                                                  * * *

Мехмед увійшов до покоїв своєї матері - Валіде хатун й обережно поцілував їй руку.

— Мехмеде, — вона всміхнулася, але в погляді швидко з’явився холод.

— Що знову не так? Я знаю цей погляд, — невдоволено кинув він.

— Навіщо ти так поводишся з дочкою? Вона ж твоя дитина.

— Вона сама винна. А якщо ти не перестанеш втручатися, я взагалі перестану сюди приходити, — різко відповів султан і вийшов.

Кімната Хош'яр 

Хош’яр вишивала сорочку. Айгюль сиділа поруч на подушці й старанно повторювала рухи матері, хоч виходило незграбно. Та дівчинка вважала свою роботу найкращою.

— Султано! -В покої вбігла стурбована хатун.

 —Слухаю, Есмо, -підвелась Хош'яр і відклала вишивку.

— Нврод підняв заколот. Вам треба спуститися в підвал разом з Айгюль султан. У палаці небезпечно.

—А мої сини? 

—Вони вже там. 

Хасекі взяла доньку за руку і повела до темної, та просторої кімнати. В глибині душі Хош'яр сподівалася, що Мехмеда вб'ють, навіть молилася про це в розумі.

–Валіде султан -обидві вклонилися.

 –Хошьяр, Айгюль, іди сюди, дівчинка моя -Хюма показала на подушку поруч. 

Поруч сиділи Нілюфер і Нурбану. І хоч вони були її сестрами, Айгюль почувалася ніяково серед них.

Хош'яр сіла поряд з дівчатами з гарему.

—Можливо, я піду до своєї Валіди? -несміливо запитала вона.

— Ти мене боїшся? - здивувалась Валіде.

– Ні, просто ... Мені там буде зручніше.

– Підійди до мене - владним голосом проказала мати султана. 

Айгюль мимовільно підійшла до неї.

–Ми твоя сім'я. -Валіде провела рукою по її підборідді. –Запам'ятай це, раз і назавжди.

–Я знаю, просто хочу побути з матір'ю.

–Ну йди - відповіла вона.

Дівчина вклонилась і відійшла. Поглянувши навколо, вона бачила перелякані обличчя жінок, при кращому розкладі вони вийдуть заміж за якихось пашів, людей з грошима, і не проведуть все життя в Палаці Плачу. При гіршому -продадуть за копійки. 

А що буде з султанською сім'єю? Їх стратять? Вони будуть жити? 

–Мамо, якщо він помре, то ми теж поїдемо разом з ними?

–Тихіше, не говори про це. -боязливо відповіла Хош'яр і окинула кімнату поглядом.

–Пробачте. -тихо відповіла Айгюль. 

–Не втрачай розуму. Нічого не станеться, але все ж таки треба бути готовими до всього. Спи. Завтра буде завтра. 

Ніч вони провели в підвалі. Напруга висіла в повітрі.

В султановій родині було близько 20 дітей, і 5 дружин. Кожна з них була суперницею і була ладна рвати всіх за своїх дітей. І тепер ці жінки очікували розв'язки, аби скоріше посадити сина на престол, або продовжувати слугувати султану.