Глава 2

1450 рік

—Запам'ятайте. Головне це свобода і єдність, ви брати, а тому завжди повинні захищати один одного, не схиляйте голову перед ворогом, змусіть ворога схилити голову перед вами. - заповідав батько синам. 

— Добре батьку - відповіли обидва чорноокі хлопчики, майже в один голос.

—Вам лист від султана - звернув боярин до князя.

—Давай сюди - сидячи на троні відповів чоловік показавши дітям рукою щоб вони сіли поруч. 

Розгорнувши скруток Дракула старший почав читати в голос:

«Я, султан Мехмет, повелитель сонця і місяця, онук і намісник божий, володар царств - Македонського, Вавилонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, незвичайний лицар, ніким не переможний, і втіха мусульман, великий захисник гробу Хрестового, - наказую тобі і твоїм синам негайно прибути до Стамбула, старший же залишиться правити поки тебе не буде.»

Кімната Влада Старшого та Василики.

— Щось трапилося, на тобі немає обличчя -задала питання княгиня.

— Та нічого особливого, ми з Радо та Владом їдемо до султана, завтра.

—Навіщо? -Піднявши одну брову запитала.

— Ну треба, то й треба. - відповів він, хоч чудово розумів навіщо їх звуть, але зараз повстати проти султана було великою дурістю, коли той тільки захопив Константинополь, одне його слово і військо хлине на них, тоді нічого вже не врятує їхню маленьку країну.

—Ні, я не віддам синів! Ні, ніколи! - почала кричати жінка, розмахуючи руками.

—Тихіше ти, не кричи, у нас немає вибору!- відповів той і подивився на всі боки.

Двері були привідчинені, крізь замкову щілину було видно кімнату. Малий Влад стояв і уважно слухав батька та матір.

—Я не для того їх народжувала, щоб якийсь султан їх забрав! Чув мене, Владе?

—Ти нічого не вирішуєш, якщо я сказав так і буде! - Він вдарив по столу.

—Не буде такого! Я молдавська князівна! І ти повинен зі мною рахуватися!

—Припини! У нас немає виходу, віддамо синів, та зможемо врятувати всю країну!

—Вони мої діти! -Жінка схопилася за серце, її обличчя побіліло і вона впала на підлогу.

—Лікаря! — крикнув Князь, але вже було пізно… Вона померла, лікар лише констатував факт її смерті. Серце не витримало такої новини.

Для маленького Влада її смерть була провиною турків, вони винні у всьому. Вони її вбили. По обличчю хлопчика бігли сльози і тепер він ненавидить їх ще більше, його руки стиснулися в кулак.

* Вони заплатять, заплатять за те, що зробили * - з цими думками, він стер останні сльози.

–Я помщусь за тебе, мамо -зайшов у покої з кам'яним обличчям.

—Щось трапилося? - запитав Радо.

—Наша мати відійшла в Рай - відповів той.

—Як, чому, що з нею трапилося?! ‐спитав Мірча, не вірячи в те, що відбувається.

—Зупинилося серце, напевне.Мені причина невідома.

Через тиждень.  

Кожному члену сім'ї було погано, Влад Старший тяжко переживав смерть дружини, але тримався заради синів. А султан через смерть княгині, вирішив не забирати дітей, принаймні, поки що.

Щоб хоч трохи полегшити втрату, князь вирішив переїхати з Шессбурга, до головного палацу. Де правив його дядько, і хоч віком вони були приблизно однакові, в країні постійно були перевороти і їм там було б безпечніше.

                                                                           * * *

Тим часом у Стамбулі. Мехмед зайшов до Валіде і поцілувала її руку.

— Мехмед, - вона посміхнулася, але потім досить холодно глянула на сина.

—Що знову не так? Я знаю цей погляд.- з ноткою невдоволення сказав той.

—Навіщо ти поводиться так з дочкою? Вона ж все-таки твоя дитина!

—Вона сама винна, а якщо ви не перестанете лізти куди вам не слід, я перестану взагалі приходити до вас! - роздратовано промовив султан, а після розвернувся і пішов геть.

—Безсовісний, і в кого він такий? - почала  робити  кругові оберти пальцями по  носі, щоб заспокоїтися султана.

Кімната Хош'яр 

Мати Айгюль вишивала сорочку, в той час як мала на платку намагалась повторити рухи матері, і хоч виходило не дуже, дівча вважало свою маленьку роботу найкращою.

— Султано, -В покої забігла стурбована хатун.

 —Слухаю, Есмо, -піднявшись і відклавши вишивку, відповіла Хош'яр.

— Вам треба спуститися в підвал разом з Айгюль султан, народ підняв заколот і в палаці небезпечно.

—А мої сини? -Піднявши голову, стурбовано запитала вона.

—Вони вже там. 

Хасекі взяла дочку за руку і повела до темної та великої кімнати. У глибині душі Хош'яр сподівалася, що Мехмеда вб'ють, навіть молилася про це в розумі.

–Валіде султан -обидві вклонилися.

 –Хошьяр, Айгюль, іди сюди, дівчинка моя -Хюррем показала рукою на подушку поруч. Декілька дівчат уже сиділи там, її сестри. 15-річна Нілюфер та 14-річна Нурбану. З ними їй було украй не зручно, та й у сімейному крузі, їй було зовсім не комфортно.

Хош'яр сіла поряд з дівчатами з гарему.

—Можливо, я піду до своєї Валіди? -запропонувала дівчина.

— Що таке, ти мене боїшся? - здивовано сказала Хюррем.

– Ні, просто ... Мені там буде зручніше. - відповіла вона.

– Підійди до мене - Айгюль підійшла до неї.

–Ми твоя сім'я і ти частина нашої родини -Валіде провела рукою по її підборідді. –Запам'ятай це, раз і назавжди.

–Я знаю, просто хочу побути з матір'ю.

–Ну йди - відповіла вона.

Дівчина вклонилась і відійшла, все ж таки сівши поряд зі своєю матір'ю. Поглянувши навколо,  вона бачила перелякані обличчя жінок, при кращому розкладі вони вийдуть заміж за якихось пашів, людей з грошима, і не проведуть все життя в Палаці Плачу.

–Мамо, якщо він помре, то ми теж поїдемо разом з ними?

–Тихіше, не говори про це. -Хош'яр подивилась в різні сторони, щоб впевнитись що розмови чутно не було, але ні, кожна дівчина була зайнятою.