Розділ 41. Остаточне рішення.

Ми з братом сиділи на широкій гойдалці у дворі. Прохолодний осінній вітер змушував періодично заплющувати очі.

Гойдалка рухалася в своєму ритмі, ловлячи то попутний, то зустрічний вітер.

Жовте листя шелестіло в ритм вітру, небо було похмуро-сірим.

— Не передумаєш? — запитав мене він.

— Ні, — я прикрила очі і посміхнулася.

— Але хіба ти сама не відчула, що ми з нею дійсно підходимо один одному? — прошепотіли мені на вухо.

Я відчула. Закрила очі і...

Я більше не бачила його, не відчувала солодкуватий запах нових парфумів… В ніс ударив інший приємний запах.

Я думала, що з цим покінчено, чесно.

Paco Rabanne One Million. Адже він ними не користується?… Я дарувала їх йому десь півтора роки тому... Не було ніякого особливого приводу — це був не Новий рік і не його день народження, та й взагалі, дарувала — це голосно сказано. Я просто залишила їх у шафці над мийкою у ванній кімнаті.

— Влад... — на видиху прошепотіла я, заглянувши в блакитні очі.

— Згадай…

***

One-two-one...

Стук.

Тук-тук-тук-тук.

Тільки в такі хвилини я відчуваю... Моє серце б'ється.

Посміхнувшись, я притулилася спиною до світлофора, після чого нарешті, відкрила очі.

— Дура!

— Померти хочеш?

— Ви в порядку?…

Стурбовані, оскаженілі, здивовані, зневажливі голоси. Засуджуючі та стурбовані погляди. Налякані обличчя. Обличчя, на яких майже написано «Yokatta!», що з японської прийнято перекладати як «Слава Богу».

Але що таке бог і за що йому взагалі ця слава?

Я провела долонею по темному волоссю, пальцями зачісуючи назад неслухняні пасма. Блакитне небо і білі пухнасті весняні хмари відбивалися в моїх очах.

Навіть якщо він і є, навіщо йому все та ж горезвісна слава? Він же не такий дурний, як люди, щоб жадати її. Адже в самій Біблії було сказано щось про те, що не варто творити собі кумира... Ісус не створював церкви і не закликав до ідолопоклонства...

Легка вібрація телефону в кишені відволікла мене від аж занадто філософських для мене думок.

Серце швидко відновлювало свій звичний синусовий ритм.

Люди припиняли витріщатися, допитуватися, і просто йшли далі у своїх справах, все ж іноді обертаючись на мене через те, що мене щойно мало не збило кілька машин поспіль.

Ні, я не суїцидниця. Я просто... Мені нудно. І від цього я вмираю. Мене душить моє життя і його безвихідне становище. Воно вбиває мене. А я... Шляхом тіні смерті вливаю в нього якусь краплину життя.

Якщо хочете, ця така собі гра між мною і нею. Нехай я не вірю в «Бога», але ось в Смерть... Можна сказати, вона і  є мій Бог. Бог, який змушує відчувати, що моє серце все ще б'ється.

Нова альтернатива наркоти.

Знову вібрація і на цей раз я все ж дістаю мобільний.

«Вхідний Viber« ХЛОПЕЦЬ3».»

Я посміхнулася і, заховавши мобільний, потягнулася до вуха, щоб включити bluetooth.

— Привіт... — з легким придихом, майже пошепки сказала я, коли піднесла телефон до вуха.

Друга моя рука почала розпускати до остраху незручний нашийний  бантик. Хлопець номер три щось відповів, та я прослухала все, окрім останнього «..шум?»

— Шум? Не звертай уваги, я дорогу переходжу.

Я нарешті розв’язала дурний бантик на шиї і недбало сунула його до  кишені моєї спортивної юбки, після чого знову пішла до дороги.

Цього разу я подивилася на світлофор.

Як завжди, командуєш? — з усмішкою подумала я, подивившись на світлофор, який горів червоним чоловічком.

На зустріч мені йшли люди. Сіра маса. Нудно. Мені тепер весь час нудно. Я втратила... Втратила щось важливе. Те, що змушувало жити. Ні. Не змушувало... Воно було ніби повітря, яке давало можливість дихати.

— Пробач... — я посміхнулася, нарешті перейшовши на іншу сторону дороги.

Сторони. Ще одна дивна умовність. Те, що для мене «Ліво» для людини навпроти, яка дивиться мені ж в очі, буде «Право» та я не тільки про орієнтацію в просторі, так у всьому...

— Роби як знаєш. Я доручила це тобі тому що ти... — я виділила останнє слово. — Ти і тільки ти впораєшся.

Так. Я не можу займатися цим самотужки. Занадто ризиковано. З цим впораєшся навіть ти, адже саме для цього я і витратила на тебе стільки часу, хлопець номер три...А у мене... У мене ще купа справ. До вісімнадцятиріччя. Я повинна все встигнути. Занадто довго. Просто занадто... Але в будь-якому випадку, до вісімнадцяти нічого не вийде.

Мене вже випускають з клініки на неділю. Я вже давно не сиджу на голці. Ще трохи і...

***

— І що? — тихий, такий знайомий, навіть в чомусь бажаний шепіт. — Ти вже навіть не розрізняєш теперішнє і минуле... Невже ти все так і залишиш? В тебе ж майже вийшло розвести їх...