Частина 6. Відповідальність. Розділ 32. Я відпускаю тебе...

Ми з Олею йшли додому мовчки і кожен думав про своє.

Я одночасно і радів, і переживав.

У мене все ще немає стабільного доходу, щоб утримувати свою сім'ю. Підробітка в інтернеті приносить небагато, а стипендії та грант, які я отримав в минулому році в цьому учбовому році закінчуються. Залишилося всього кілька місяців. Звичайно, можна було піти в аспірантуру, саме так я раніше і планував вчинити, але тепер... Я розумів, що аспірант отримує занадто мало.

Як я можу заробити більше? Я все ще недосвідчений для того, щоб займатися бізнесом... Та й гроші, які я збирав, потихеньку підпрацьовуючи і вкладаючи... Їх не вистачить навіть на початковий капітал. Можливо, я повинен просто піти працювати на когось.

Ідеальним варіантом була робота у батьків Саші, але тепер... Її батько навряд чи підпустить мене до неї найближчим часом. Значить, зараз я сам повинен подбати про наше майбутнє. Я повинен заробляти і ні від кого не залежати... Моя сім'я повинна мати все необхідне.

Але що я можу? Я ніде не працював за спеціальністю. Я взагалі офіційно ще не працював... Навряд чи я відразу зможу розраховувати на нормальну зарплату... Чорт.

І тепер... На мені дві дівчини і немовля. — я зітхнув, подивившись на Олю.

— Влад, я хотіла сказати тобі... Останні два тижні я шукала роботу і навіть сходила на пару співбесід, — Оля посміхнулася. — Мене взяли на практику молодшим юристом в невелику компанію. До роботи приступаю з наступного тижня. Гроші невеликі, зате, можна працювати віддалено. Я буду займатися онлайн-консультаціями, так що можу працювати з дому... Я вирішила, що почати потрібно з малого і погодилася.

— Зрозуміло, — я посміхнувся у відповідь. — Ти молодець... Але ж ти ще вчишся, ти будеш встигати?

— Мені сказали, що під час сесій мені будуть надавати оплачувану відпустку, так що все в порядку... — Оля зітхнула. — Може, треба було пошукати щось краще і не погоджуватися?

— Ні, ти все зробила правильно, — я поклав руку їй на плече і заглянув в її очі.

— Але як же малюк... Ти ж хотів відправити Олену на лікування. Хто буде сидіти з ним якщо не я? — Оля опустила очі. — Хоча, в принципі, я зможу сидіти з ним, поки ти на роботі, а сама буду працювати, коли ти прийдеш...

— Оля, це занадто складно... Ти заганяєш себе.

— Ні, все буде добре, — впевнено сказала вона. — Я впораюсь. Малюк буде спати майже цілий день перші місяці... Я якраз втягнуся в роботу.

— Ти не повинна... — я трохи стиснув руку на її плечі, наші очі зустрілися.

— Я не можу по іншому. Це твоя дитина, ти сам сказав... — вона сумно посміхнулася. — Я зроблю все для нього і тебе. Ти вже підібрав терапію Олені?

— Вона може підійти для трансплантації... — сказав я.

— Це дуже небезпечно... Тим більше, не факт що їй пощастить так само як і тобі. Та її можуть взагалі не взяти.

— Ти права... — я зітхнув. — Я читав про випробування нового інгібітора протеази. А ще є нова технологія CRISPR cas9 з модифікації генів, вже почалися пару випробувань на хворих на рак, але кажуть, що вона буде ефективна і при ВІЛ, так що і такі випробування не за горами... Спочатку можна піти на випробування інгібітору, а потім на генну терапію.

— У будь-якому випадку, вирішувати буде вона, а не ти, — Оля зітхнула. — Не всі готові на такі радикальні заходи.

— Ти не розумієш, — мій погляд став холодніше льоду. — Вона готова, я точно знаю. Вона зробить все, аби бути зі своєю дитиною.

— Це лікування може вбити. Сенс? Чи не легше жити з ВІЛ і піклуватися про малюка?

— Під час пологів дають особливі таблетки проти ВІЛ, щоб захистити малюка. Вони дуже потужні і після цього... Її терапія може суттєво послабити свій вплив на її штам.

—  Вона... Вона зробила це заради малюка?

— Я захоплююся нею, — чесно сказав я. — Я не зустрічав ще таких як Олена. Вона готова на все заради цієї дитини, піклується про їх майбутнє.

— Але чи не надто сильно ти захоплюєшся?... — Оля чомусь почала злитися. — А Саша? Ти подумав про неї? Як вона буде себе почувати, якщо ти продовжиш в тому ж дусі?

— Все одно, її батько ніколи не прийме мене, — я зітхнув. — Він, напевно, ненавидить мене. Я не простежив, через мене вона була в небезпеці і постраждала.

— І що, — її слова бути твердими, вона була в них впевнена, як ніколи. — Саша любить тебе. Вона так хоче бути з тобою... А ти хочеш бути з нею.

— Оля... Ти змінилася. — злегка здивовано сказав я.

— Я ... — вона подивилася мені в очі. — Я просто хочу, щоб у вас все було добре. Я не можу дивитися на те, як ти ображаєш її, нехай і не навмисно. Просто якщо ти її втратиш...

— Оля, досить, — я раптом дещо зрозумів, простягнув долоню до її щоки і заглянув в очі. — Я відпускаю тебе.

— Що... Ні, — вона поклала свою руку поверх моєї руки на своїй щоці. — Я хочу бути поруч, хочу допомагати тобі...

— Вибач. — я на секунду торкнувся губами її чола. — Ти повинна жити далі. Своїм життям.

— Влад... — шепотіла вона. — Я хочу допомогти. Адже хтось повинен буде стежити за малюком, я... Я зможу. Адже ми все спланували…