Частина 6. Відповідальність. Розділ 30. Постріл.

— Ця машина... — я дивився в дзеркало заднього виду.

Я, Оля і Саша сиділи на задньому сидінні. Саша сиділа посередині.

— Так, нас вже досить давно переслідують, але я не хотів лякати вас, — тихо сказав водій. — Всі пристебнуті?

— Олю, ми повинні помінятися місцями! — раптом сказала Саша, швидко пересідаючи до вікна. — Пристебнись і пригни голову... — вона поклала долоню на маківку Олі і трохи натиснула вниз. — Владе, ти теж! — вона і сама присіла. — Вони бачили, що Оля сіла з цього боку. Пристібніться, швидко... — Саша пристібнула Олю.

— Сашо, давай поміняємось! — вигукнув я.

— Нема часу...

Раптом з нами порівнялося чорне БМВ.

Я не встиг зробити зовсім нічого, а Саша...

— Оля... — Саша обійняла Олю, після чого в нашу машину було зроблено одразу вісім пострелів.

— Сашо! — я знов побачив машину.

Постріли. Ще вісім. Чітко в уже підбите броньоване скло. Бронебійні кулі...

Кров.

Ще один постріл, мабуть в шину...

Наша машина з'їжджає в кювет, але дивом не перевертається, а інша машина швидко їде геть...

— Ні... — Оля вся в сльозах обіймає Сашу.

— Саша... — я миттєво вискочив з машини і відкрив інші двері, сідаючи поряд з нею...

— Emergency. Several shouts. Highway.... — швидко говорив водій. — Ok. On the way. Вколи їй це, — чоловік кинув мені шприц. — Прикладіть руку до рани і нехай ляже.

Я відразу ж вколов вміст, слабо розуміючи що роблю, ніби на автоматі, і вклав Сашу.

Водій тим часом швидко повернувся на дорогу.

— Тепер оце, — він кинув нам пакетик з якимось порошком і поїхав назад до лікарні. — Це треба посипати на рану, порошок зупинить кровотечу...

— Оля, розкрий пакет і посип, — сказав я.

— Владе... — Саша посміхнулася, та її голос був слабким. — Оля... Ти не поранена?

— Ні, все добре... Тихо. Не розмовляй… — я обережно розкрив рану, прибрав руку, і Оля посипала рану порошком.

— Треба прикласти чисту тканину... — Оля відірвала шматок від своєї кофти і приклала його до рани.

Ми їхали дуже швидко.

— Влад... — було видно, що у Саші паморочилося в голові. — Пробач...

— Про що ти? — я намагався тримати Сашу так, щоб її не сильно трясло,  навіть не зважаючи на велику швидкість. — Все буде добре. Зараз приїдемо до лікарні, тебе підлатають...

— Це покарання мені... Я ж майже вбила людину, — вона кашлянула кров'ю, голос її тим часом слабшав.

— Сашко... — Оля притримувала тканину на рані Саші, по її щоках текли сльози. — Ти знову... Знову рятуєш мене... Не смій помирати.

— Ти не помреш, Сашо, — шепотів я. — Ти ні в чому не винна...

— Не нам вирішувати, хто винен, кому вмерти, кому жити... — вона посміхнулася, прикриваючи очі. — Я посплю трохи...

— Не смій спати...

— Владе...

— Все буде марно, якщо ти помреш, — шепотів я. — Якщо ти помреш, я...

— Ні... — вона посміхнулася, не відкриваючи очей. — У тебе є новий сенс. Ти ніколи не кинеш цю дитину...

— На місці, — сказав водій, коли машина зупинилася.

До нас відразу ж підбігла бригада.

— Я клянусь тобі що помру якщо.… — прошепотів я, коли Сашу вже клали на носилки. — Благаю тебе, Сашо, благаю... Я зроблю все що завгодно...

— Якщо я виживу — зізнаюся, — сказала вона. — І ви мене не зупините.

— Добре-добре... Тільки живи, благаю... — я йшов за каталкою, на яку її переклали.

— No entry here. Go to main entrance, they'll tell you where to go next...

Переді мною закрили двері і я подивився в небо...

Навіщо?... Навіщо ти робиш це?

Хочеш показати, що мій колишній ВІЛ це фігня? Та краще б я тисячу разів загинув від СНІДу, хімії, пересадки, ще чого... Але не вона, не вона! Вона ж хороша людина, вона навіть Олю двічі врятувала, вона мене врятувала, дала мені сили боротися...

— Владе... — раптом Оля вхопилася за мене, у неї була сильна задишка. — Відведи мене... — її очі прикривалися.

— Що з тобою?...  — я підхопив Олю і почав несамовито стучати в кляті двері реанімаційного входу для пацієнтів швидкої допомоги.

Слава Богу, мені відразу відкрили.

— Her pulse is too fast...

— She had heart transplantation 6 months ago...

— Я в порядку... — Оля дійсно прийшла в себе.

— Please, check her condition! — відразу ж сказав я.

— Я не залишу тебе тут одного, — твердо сказала вона.

— Олю, не лякай мене так... — я обійняв дівчину. — Іди з медсестрою, я впораюся.