Частина 4. «Beantown». Others. Розділ 20. Діма. Перезавантаження.

Кто-то меряет время часами,

А я живу от зимы до зимы,

Мы с ней, видишь ли, тёзки.

Я питаю себя чудесами,

Но ты же всё понимаешь,

Ровно три перекрестка.

— Алло, так, Олено... — я лежав на ліжку, в моїй руці стояв катетер, до якого була приєднана крапельниця з прозорою рідиною. — Як ти себе почуваєш? — я посміхнувся. — Слава богу... У мене теж все добре. Ні правда. Три дні тому почали вводити хіміопрепарат, терапія триватиме від п'яти до десяти днів, а потім — найцікавіше, — посмішка зійшла з мого обличчя. — Нас розселили в одиночні палати, тут так нудно! Ці стерильні бокси це капець! Ні, ні, просто нудно, а так у мене все добре, — квапливо говорив я. — На програму потрапив мій хороший друг, Влад, пам'ятаєш, я тобі про нього розповідав... Уяви, у нього теж з'явилася мотивація. Схоже, закохався, — я продовжував посміхатися. — Так не схоже на нього... Так, тут ще пару знайомих. Не переживай, адже є шанс, а шанс — це все, що мені потрібно... Мотивація моя безмежна. Свідоцтво про шлюб... Дивись, не втрать його. Я відкрив тобі рахунок в банку, дані пришлю сьогодні, так. Ти нічого не будеш потребувати, якщо раптом... Та я не песиміст, просто... Гаразд, гаразд, — я посміхався. — Виживу-виживу, куди я подінуся... Адже мене буде чекати маленька дочка або син... Так, до побачення, кохана.

Тим не менш, стимул жити це дуже важливо. Мій маленький стимул ще навіть не народився, а я вже готовий кинути всі свої сили, аби вилікуватися.

Я хочу  бачити мою дитину.

Бачити, як вона вчиться ходити, говорити... — я прикрив очі. — Я повинен вижити. Я повинен переконатися, що у неї все добре, що вона росте здоровою і ні в чому не має потреби.

Кімната була дуже маленькою і майже на дві третини — скляною. Я бачив і все, що було в сусідніх боксах. В одному з них лежала Карина.

Їй дісталася просто хімія, а мені ще й опромінення... Якщо не СНІД, так лікування вже точно прикінчити спробує, — я посміхнувся. — Але я не здамся, занадто багато на кону. Справа навіть не в мені і моєму житті. Справа в моїй дитині. Справа в малюкові. Все в ньому.

Це маленьке диво вдихнуло в мене бажання боротися. Дійсно, все зовсім по-іншому, коли ти знаєш, що тебе чекає твій малюк. Ані батьки, ані кохані, ані інші родичі не можуть так вплинути на людину, як наявність малюка. Беззахисного, такого, якому потрібен, саме ти і ні хто інший.

Багато хто говорить різні пафосні промови типу «Я за тебе помру!» тощо... Померти заради когось... Як на мене, це занадто легко. Набагато складніше намагатися вижити заради когось. Жити. Жити заради когось, боротися зі смертю... Адже перемогти життя, перерізавши вену або викинувшись з вікна досить легко, це, по суті може кожен, принаймні в фізичному плані. А ось перемогти смерть... Це практично неможливо. Відтягнути момент смерті складніше, ніж наблизити його.

Померти за своєю волею — не хоробрість і не крутість. Це спосіб втекти від свого життя. У мене все навпаки. Я втікаю від своєї смерті. Від тієї, що чекає мене через пару років, якщо я не зможу перемогти. Я хочу жити, я, як ніколи, ціную своє життя.

Як же здорово... Здорово мати мету. Моя мета — вижити. Вижити, щоб допомогти своїй дитині, щоб поставити її на ноги. Немає нічого важливішого за це. Нічого.

Я подивився праворуч.

Влад. Коли я вперше побачив його, то вирішив, що в ньому немає нічого особливого. Високий, стрункий, приємний хлопець, не більше. Однак, коли я поспілкувався з ним, побачив таку глибину, якої не бачив ніколи раніше. Йому теж було заради кого жити, ще тоді. Я бачив це в його очах.

Влад... Мені завжди було так спокійно поруч з ним. Нібито саме з ним поруч було моє... Я відчував себе з ним як вдома... — я посміхнувся.

Скільки терапій і експериментів, скільки померлих знайомих і приятелів. СНІД не шкодує нікого. Він — самий професійний убивця, а ми — його дурні жертви.

Смішно, я ж ніколи не думав, що захворію, хоч і був в групі ризику. Мені завжди здавалося, що ВІЛ і його наслідок — СНІД — це те, чим лякають підлітків ще з пубертатного періоду, просто щоб діти вели себе більш-менш адекватно хоч від переляку.

А виявилось, що ні. І ВІЛ, і СНІД, як остання стадія ВІЛ, можуть торкнутися кожного. Багатого і бідного, молодого і старого, розумного і дурного... Навіть обережного, нехай я і не з таких. Адже були випадки зараження ВІЛ і при простому переливанні крові.

Але я не з таких невдах. Я отримав все сам. Моїм дівчатам зазвичай подобалася моя експерементаторська натура...

Я, звичайно, користувався презервативами, але все одно... Занадто багато партнерів-дівчат, занадто безтурботне життя.

Влад. Він був таким самим, як і я. Богатенький син бізнесменів з пострадянського простору. Ні, Влад не був таким експерементатором, як я, однак наші способи життя крім цього моменту були типовими. І наслідки теж абсолютно однакові. І він, і я маємо в крові практично невиліковний вірус, обом залишилося років по п'ять до СНІДу, а там — смерть від нежиті, або інших опортуністичних хвороб.

Але я буду боротися. Не можу я дати цьому дурному вірусу забрати у батька у моєї дитини. Я впораюсь. Влад теж. Ми виберемося разом і може навіть вип'ємо на честь одужання. Він познайомить мене зі своєю Сашею, а може навіть і з Ольгою…