Частина 0. Записи з щоденника "Дні плюс". Розділ 19. Хочу хотіти жити...

1. Життя VS Смерть. (18)

Як вже було сказано раніше, я повинен жити, відповідно в цій суперечці все ж перемогло життя... Але не тому що я так хочу, ні. Я знаю, що померти набагато простіше: ніякого небезпечного і болючого лікування, ніяких побічних ефектів від АРТ або тим більше ВААРТ.

Насправді, у мене практично немає мотивації жити. І ні сім'я, ні друзі не можуть дати мені її. Я нарешті поїхав подалі і тепер можу спокійно помирати без них. Я не хочу дивитися на цю дурну жалість.

Вісімнадцятиріччя... Добре, принаймні, я дожив до повноліття. Протримаюся ще півтора роки — Оля вступить до мого ВНЗ на право і... І що?

Чи зможу я полюбити її? Чи полюбить вона мене? Було б набагато простіше, якби я полюбив її. Можливо, саме любов могла б змусити мене жити, точніше — чіплятися за можливість пожити довше.

Кумедно, що мені хочеться хотіти жити... Дурість якась.

Зарахувати перемогу життю? Я ж хочу хотіти жити...

Або все ж хотіти «хотіти» в даному випадку недостатньо?

2. Саморозвиток і становлення

Не буде «довго і щасливо», але мені все одно… Мені вистачить стабільності. Стабільність протягом п'яти-семи років, цього цілком достатньо.

Оля надійна, мила, красива дівчина... Я дуже чекаю нашої зустрічі через рік, як тільки вона стане повнолітньою. Вона вступить до мого ВНЗ, не дарма я займаюся з нею весь вільний від свого навчання час.

Ми навчимося, відкриємо фірму, розкрутимо її... Це буде весело? Мабуть. Я буду так зайнятий, що мені ніколи буде хандрити і писати в цьому дурному щоденнику.

Нехай у мене не буде «довго». Нехай моє «щасливо» комусь здасться дурістю, але... Я ж можу пожити для себе ці пару років, що мені залишилися?

З Олею мені буде тепло. Я відчуваю це. Аби дочекатися. Дочекатися Світла.

Так хочеться залишити щось після... Хоча-б фірму. Маленьку. Це майже дітище, дитина, яку ти виносив у вигляді ідеї і народив у вигляді проекту, а потім виростив до фірми, адже так?

І нехай це нерозумно...

Кошмар, як нерозумно, і я це розумію. Але все ж. Я хочу залишити щось до того як...

Ні. Я точно залишу після себе щось. До того, як у мене буде СНІД.

 3. Зв'язки.

Я не буду кохати. Ніколи. Я не можу. Це буде дуже боляче. Чому люди зі смертельними болячками взагалі можуть кохати? Я не буду кохати. Ніколи.

Оля так схожа на мене і слава Богу, я не відчуваю до неї нічого страшного... Нічого такого, про що я буду жаліти. Вона — така ж, як і я. Вона теж може померти в найближчі роки. Значить, вона все розуміє...

Оля мій єдиний справжній друг. Хоча, можливо цей хлопець з терапії, Діма... З ним, здається я теж порозумівся б.

Але все ж, я не буду спеціально зближуватися з людьми. Я не буду робити перші кроки, а йти на зустріч буду з великою обережністю і лише якщо буду впевнений в тому, що зможу контролювати ситуацію.

Як тільки ситуація буде виходити з-під контролю — зв'язок потрібно буде обірвати. Так буде легше і мені і тій людині. Я не повинен встигнути прив'язатися занадто сильно.

Я все ж не хочу хотіти жити... Вже ні.