Частина 2. Боротьба радикальними методами. Розділ 15. Результати тестів і шокуюча правда...

Тести, виявилися більш ніж прості. У кожного з нас протягом місяця перевіряли концентрацію РНК вірусу і рівень Т-лімфоцитів(CD4) в крові. Крім цього, ймовірно, враховувалась історія перебігу хвороби кожного з учасників експериментальної програми. Але найголовнішим тестом був тест на визначення HLA-генотипу (саме цей тест, визначаючи генотип, говорив лікарям про нашу сумісність з головним призом — донорським кістковим мозком з мутованим геном). Через місяць від початку тестувань було вивішено два списки. Ті, кого взяли для пересадки і ті, кому пропонують експериментальну ВААРТ(високоактивну антиретровірусну терапію).

— Влад, боюся дивитися... — прошепотів Діма мені на вухо.

— Ми в п'ятдесятці обраних, — я посміхнувся, знаходячи наші прізвища в потрібному списку. — Цікаво, у нас же зовсім різні стадії...

— Може, вони хочуть порівняти саме реакцію пацієнтів з різною вірулентністю. — припустив Діма. — Тоді це має сенс. Ми ж не знаємо показників інших...

— Тепер в нас шанс отримати заповітну мутацію дорівнює цілих двадцять відсотків... — я знов посміхнувся. — Все краще, ніж було на початку.

— Владе… — до нас підійшла висока блакитноока брюнетка. — Привіт.

— Марино... Привіт, — я зітхнув.

— Чому не заходиш до мене? — вона посміхнулася, торкаючись долонею моєї руки.

— Це в минулому, — я відсторонив свою руку від чужої.

— Перейшов на хлопчиків? — дівчина подивилася на Діму.

— Не твоє діло… — огризнувся блондин, а я лише зітхнув.

— От і добре. — дівчина знову посміхнулася. — Ви теж на пересадку. Хай щастить… — після цих слів вона нас покинула.

— Гей, Дім... — до нас підійшов зеленоокий шатен, Макс. — Ви з Владом теж в обраних?

— Ага. — Діма кивнув. — Якщо не помремо і не покалічимося — вилікуємося. І ти, Максе?

— Виходить, всі з пострадянського простору пройшли тест... Нас напевно не шкода, — Макс видав смішок. — Адже шанс вижити після пересадки, якщо в тебе авжеж не рак, близько шістдесяти відсотків....

— Ну крім нас п'ятьох ще сорок п'ять людей не з пострадянського, — уточнив Діма.

У мене ж в цей самий момент завібрував телефон.

«Саша» — висвітилося на екрані.

Я проковтнув слину і відійшов від хлопців, відповідаючи на дзвінок.

— Влад... — тихий шепіт на іншому кінці.

— Сашо, щось трапилося? — серце забилося частіше. — Як вона?

— З Олею все добре, — так само тихо відповіла вона. — Я ж обіцяла подбати про неї.

— Що з твоїм голосом? — стурбовано запитав я.

— Все в порядку... Я просто хотіла сказати тобі дещо...

— Все точно в порядку?...— знову запитав я.

Саша вела себе дивно, розмовляла зовсім не в своєму стилі.

— Може, я трохи виросла... — припустила вона. — Я… Я просто хотіла сказати, що готова на все заради тебе. Запам'ятай, ти завжди можеш на мене розраховувати, я завжди буду з тобою.

Я все ж люблю тебе… — подумав я.

— Ми будемо разом, я все зроблю, — слова зірвалися раніше ніж я встиг щось обміркувати.

— Ми вже разом. І так буде й далі, — прошепотіла вона. — Борись. І не закривайся від мене. Я завжди готова вислухати, приїхати, та що завгодно — тільки скажи.

— Я знаю... — я посміхнувся. — Дякую. Ти повернула мені бажання жити, а це дорого коштує. Я все зроблю, Саш.

— Я вірю в тебе, — прошепотіла вона.

— Гей, Владе, підемо вже... Будемо грати на бажання!

— Дім, почекай... — я усміхнувся. — Почекай, я з Сашею говорю...

— З тією дитиною? — уточнив Діма. — Підемо вже... З ким мені цілуватися як не з тобою? Там же більше нікого пристойного...

— Я на таке не підписувався, — я розсміявся, а потім продовжив говорити в трубку. — Гаразд, Сашо. Піду... А то ці придурки почнуть без мене.

— Ти ж не будеш з ними цілуватися? — чомусь перепитала Саша.

— Та це він спеціально, не звертай увагу. Шутки в нього не смішні. — я усміхнувся. — Не буду я ні з ким, крім тебе, цілуватися.

— Добре... Я вірю тобі.

— Бувай, Сашо... — на видиху сказав я.

— Бувай.

Я відключив виклик.

— Гей, ти що і справді цілуватися не будеш? — ніби ображено перепитав Діма, чіпляючись за мою шию.

— Справді... І взагалі, досить твоїх шуточок...— я посміхнувся. — Я ж пообіцяв, сам чув. А слово своє я звик тримати.

— Я чув, як ти цій малій майже в любові зізнавався... — Діма картинно надув губи. — Невже все так серйозно?

— Якщо не помру і не стану калікою після пересадки, — пробубонів я. — І взагалі, це не твоя справа.

— Якийсь ти емоційний став, — Діма посміхнувся. — Позитивно на людей впливає любов!

— Влад закохався? — до нас підскочив Макс. — Як? Коли?

— Він не говорить… — відповів за мене Діма. — Однак, я вважаю, що приблизно півроку тому — стільки він ігнорував мене!

— Ого. Напевно, шикарна... — Макс присвиснув.

— Вона — майже точна моя копія, тільки молодша і дівчинка... — знову відповів за мене Діма.

— Не знав, що ти по молодшеньким... — Макс видав смішок.

— Дістали... — я вивернувся з чужих обіймів і пішов до коридору.

Потім витягнув з кишені телефон і написав Олі повідомлення.

«Пройшов в п'ятдесят на пересадку. Шанс отримати ген CCR5 зріс до двадцяти відсотків. Як ти, Оль?»

«З серцем все добре, Сашка не спускає з мене очей... Перейшла на індивідуальний план, щоб не залишати мене... І ще. Ми переїхали.»

«Чому? Мало місця? Вам грошей вистачає? Може, мені ще перерахувати на твою карту?»

«Лікар порадив мені пожити за містом. Проте не бійся, до моєї лікарні всього тридцять хвилин на швидкісній електричці.»

«Ясно. Стеж за своїм станом, будь ласка.»

«Звичайно. Ти теж…»

«За мене не турбуйся. Все буде в кращому вигляді.»

Я раптом подумав, що треба б подзвонити Марії Вікторівні і відразу ж набрав третій номер в автодозвоні.

— Маріє Вікторівно, здрастуйте... Хотів ще раз подякувати вам за можливість взяти участь в програмі.