Розділ 10. Забудь мене.

— Operation will start soon. Olga made you her trustee, your place is here.

— But... She told me nothing about it.

— It doesn’t matter. Please, stay here till the end of operation for her sake.

— Of course. Thank you, doctor. — я поклав трубку.

Ми швидко добралися до потрібного поверху і присіли на стільці біля палати Олі.

— Стоп... — раптом згадав я. — Вона не повинна побачити тебе до операції...

— Це чому? — здивувалася Саша.

— Немає часу пояснювати... Прошу, давай без сцен, сховайся, я наберу тебе, як її перевезуть в операційну.

— Гаразд... — неохоче погодилася блондинка, торкаючись мого плеча. — Владе, я люблю тебе.

— Киш. — шикнув я на неї і вона дійсно швидко пішла.

Через пару хвилин Олю вивезли з палати.

Наші погляди одразу зустрілися.

— Все буде добре... — прошепотів я одними словами.

— Борись і я теж буду боротися... — прошепотіла вона у відповідь.

—  Люблю тебе.

— І я.

Олю відвезли, я подзвонив Саші і ми зустрілися вже біля операційної.

— Владе... — блондинка підсіла до мене і поклала руку мені на плече. — Все буде добре.

Я прикрив очі.

Господи, навіщо ти робиш це зі мною... — я ледь помітно зітхнув. — Це моє випробування? Ти дивишся, чи зможу я відштовхнути її знову? Скільки разів ти змусиш мене зробити це?...

Адже вона справді... — я усміхнувся.

— Я не залишу тебе одного що б ти не робив і не говорив, — шепотіла мені Саша. — Можеш бити мене, обзивати, виганяти... Що завгодно. Я не піду. Не піду, чуєш?

Я все ще мовчав.

Господи, я не порушу своєї обіцянки. Я віддаю свої почуття тобі. Віддаю їх заради Олі. Я бачив дощ, я відчував його. Це була твоя відповідь, я знаю. Я вірю тобі. Перевіряй мене скільки завгодно, я все витримаю заради їх блага.

— Я все ще дурна дитина... — раптом сказала блондинка. — Я все ще та дурна дитина, яка зловила погляд блакитних очей на собі в літаку. Моє серце тоді билося як ніколи раніше. Мені здається, тоді я вперше відчула, що таке жити насправді. Може все це і звучить безглуздо, але Влад, я виросту. Я виросту, обіцяю, — шепотіла вона. — Я буду гідною того, щоб бути з тобою...

Така серйозна... — я продовжував посміхатися. — І чому я щасливий від того, що вона прийшла? Їй тут не місце.Їй не місце біля мене.

— Я полечу в Америку. — раптом сказав я, мої очі були все ще закриті. — Є радикальне лікування, я... — я затнувся. — Я буду старатися, зроблю все що в моїх силах. Але тільки за однієї умови... — я відкрив очі і подивився на дівчину. — Ти продовжиш жити своїм звичним життям. Повернешся до університету, будеш добре вчитися, кинеш курити і інші твої нові шкідливі звички, якщо такі є. Ти будеш піклуватися про своє здоров'я.

— Ти повернешся до мене? — тихо запитала вона.

— Все буде так, як має бути, — ухильно відповів я. — Просто зроби те, що я прошу, і тоді мені не доведеться хвилюватися ще й про тебе, — я зітхнув.

— Я залишуся тут з Олею, — раптом серйозно сказала вона. — Я буду жити з нею і допомагати всім, чим зможу. Я буду чекати тебе, чуєш? — плутано додала Саша. — Ми будемо чекати тебе.

— Добре, — я кивнув, а потім торкнувся кінчиками пальців розбитої губи дівчини. — Однак тоді є ще дещо... Ольга повинна думати що ми з тобою розійшлися назавжди, це важливо. Вона повинна думати що без неї я помру, адже це дійсно так.

— Гаразд, — Саша якось аж надто швидко погодилася. — Тільки посмій мені не вилікуватися... — блондинка надула губи і примружила очі.

— Знову шантажувати зібралася? — я посміхнувся.

— Так, — серйозно відповіла вона. — Запам'ятай все твоє життя — моє, — сірі очі вп'ялися в мене. — Не смій програти його смерті.

— Які ми серйозні... — я ледь придушив смішок.

— Я люблю тебе і буду чекати, — прошепотіла блондинка, потягнувшись губами до моїх губ і прикриваючи очі.

— Ніяких поцілунків, — я ухилився від поцілунку. — Ти знову не думаєш про наслідки. Порозумнішала лише на словах, у тебе рана.

— Пробач, — вона опустила голову.

— Поки я буду на лікуванні — ми не будемо контактувати.

— Ясно. — блондинка сумно посміхнулася. — Але Владе, якщо ти захочеш зі мною поговорити, якщо тобі буде важко, то...

— Я подзвоню до Олі, — я зітхнув. — Але вона тобі нічого не буде розповідати і ти не будеш питати. Ми не повинні контактувати навіть через неї.

— Зрозуміло, — вона поклала голову мені на плече і прикрила очі.

— Прошу тебе, Саш, дуже прошу... — я поклав свою голову поверх голови дівчини і теж прикрив очі. — Живи. Вчися. Рости. Все буде добре.

Дівчина трохи притулилася до мене і я не став його відштовхувати. Хто знає, можливо це в останній раз...

Чи зможу я? Чи зможу... Дотримаю своєї ж заборони? Чому я так сильно прив'язався до неї? Я правда люблю її? Ні... Любив би — залишив назовсім. Я не люблю її. Точно не люблю.

Якщо б любив, знайшов би правильний спосіб врятувати її від себе. Я не хочу, щоб вона страждала, не хочу, щоб бачила мене… Якщо я буду вмирати, я не хочу знати, що її очі будуть в сльозах.

Я не люблю її, бо не зміг. Не зміг порвати усі зв’язки раз і назавжди. Я не люблю її.

От би і вона.. Не любила.

Забудь мене. Забудь, поки я буду на лікуванні. Все одно шансів мало. Це майже неможливо. Але я правда буду старатися. Ти змусила мене знову хотіти жити.